Соло для комп’ютера Наталя Тисовська Коли зникає людина, якими є шанси знайти її живою? Та навіть якщо надія мізерна, не можна складати лапки! Так і вчиняє героїня роману «Соло для комп’ютера». Під підозрою опиняються найкращі друзі, сліди ведуть за кордон, та коли вже здається, що ось-ось вдасться вхопити розгадку за хвіст, ниточку обриває загадкове вбивство головного підозрюваного. І що ж тепер діяти героїні, яка безрозсудно вплуталась у небезпечну гру і ходить по краєчку леза, — зачаїтися чи прийняти виклик? Наталя Тисовська Соло для комп’ютера ВІД АВТОРА Всі особи й події, описані в цій книжці,— вигадані, а якщо вам здалося, що ви когось упізнали, автор запевняє: ви однозначно помилилися. Єдиним невигаданим героєм загадкової історії, яка мала місце у столиці України року… ліпше не розголошуватимемо котрого, є комп’ютер, а який — ви дізнаєтеся свого часу. Епіграфом до книжки нехай правлять рядки молодої Марини Цветаєвої з п’єси-мініатюри «Метелиця»: — Я не герой. — Ви краще, — Героїня! Передмова ВІД ОПОВІДАЧА Останнім часом я прокрадалась у під’їзд, як кицька, що її розтривожив незнайомий, небезпечний звук: пружні ноги її зігнуті в передчуванні стрибка, вуха опущені майже паралельно голові, хвіст напнутий тятивою. В під’їзді темно, й очам поволі треба звикнути до мороку. Ноги ще ступають на нижню сходинку першого прогону, а думка — вже нагорі за рогом. Іноді шасне з кутка в куток жмутик світла, бо десь за вікном проїхала нічна машина, і серце заб’ється на мить скорше, очі оббіжать найпотаємніші закапелки, розганяючи страхи, — і груди з полегшенням віддихають затамоване повітря. Стискаючи в руці маленький комп’ютер, позичений на роботі, важко минула я перший марш сходів: разом із портфелем, адаптором і мишкою важило це диво техніки — власноруч перевірила — три кіло вісімсот. Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатися боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість. Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Людина зненацька змахнула руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно гойднулася вліво, притиснувшись до билець, теж змахнула руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Якби це був просто сон, я би зараз зробила останнє зусилля, відірвалася від землі — і злетіла. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигла, завмерла, злилася з темрявою — і замість непривітного під’їзду враз опинилася зовсім в іншому місці, в іншому часі, коли було ще попереду те, що тепер — позаду… Розділ перший ЗНИКНЕННЯ ГЕРОЇНІ Того дня, коли я прийшла додому з роботи, у поштовій скриньці на мене чекав лист — у конверті без зворотної адреси, ось як діти підкидають одне одному «листи щастя». Знявши пальто й черевики, вимивши руки й запаливши вогонь під чайником, я сіла вечеряти, бо голодна ні до чого не здатна. «Втікай, бо буде війна», — заспівало в телевізорі голосом Кузьми. Кокосове печиво, щедро змащене маслом, зникало занадто швидко. Було б іще з ким по чарочці «Асканії» випити — і майже свято. Конверт легко розліпився по смужці клею. Зараз буде… «Перепишіть п’ятдесят вісім разів… На сто другому році життя… В жодному разі не знищуйте, позаяк…» Та всередині лежала маленька записка друкованими літерами, синім чорнилом: «Завтра в Ямі о шостій». Жодного підпису. Мені відома тільки одна Яма: це кафе «Хрещатий яр» на Прорізній, де подавали найкращий у світі гарячий шоколад, та коли я туди вчащала, вулиця ще називалася Свердлова. І відома мені лише одна людина, яка могла це місце так назвати. Останній раз ми були там років зо три тому, — чи є там іще кафе? Крім того, нерівні друковані літери на смужці білого цупкого паперу не асоціювались у мене з тою людиною, з якою твердо асоціювалась Яма. Кинувши листа на письмовий стіл, у мою усипальню потрібних і непотрібних паперів, я взялася до телефону. Довгі гудки, десять, дванадцять. Далі вже не чекала. Лист дражнив: розіграш, хіба ні? Чи сходити завтра в Яму? Не люблю сюрпризів, та й на початку квітня не пригадаю свят, записка-бо схожа на запрошення на день народження: приходиш без подарунка, бо не певний, що буде, — і влипаєш у скрутну ситуацію. Ще раз я прискіпливо оглянула і папірець, і конверт. Справді, сходити завтра?.. На штемпелі дата: відправлено п’ятого квітня з Києва. Сьогодні сьоме. Зазвичай по місту лист іде добу-дві. Тобто «завтра» — це вже, може, й сьогодні, а я лежу в ліжку і про шосту годна тільки згадувати. А раптом мій дописувач не був певен, що лист прийде вчасно, і «завтра» — справді завтра або й позавтра?.. Мій таємний дописувач… Із-під жовтого кола лампи темними очима на мене вперше зиркнула небезпека. * * * Ранок видався світлим, сонячним і веселим. І вітру майже не було, і сніг почорнів, осів і щезав під землею, і здавалося, що от-от — та й вистромиться перша трава. Горобці, які завжди найпершими піднімають весняний галас, мов показилися: шалено цвірінькаючи, зривалися з чорного гілля, злітали розкуйовдженою хмарою, потім хмара розпадалася, розривалася, горобці бризкали навсібіч, щоб знову за мить злетітися докупи, виконуючи ритуальний танок, який провіщав певний, невідворотний кінець зими. Виходячи з квартири, я механічно запхала в сумку вчорашнього листа, а потім у метро кілька разів діставала, роздивлялась і ховала його, так і не вирішивши, що він може означати. Протягом усього дня мене начальник мало цікавив, а його заступник — і поготів. Я рішуче відмовилася допомагати колегам вводити дані з атестації і втупилася в екран комп’ютера, блукаючи інтернетом. Піти чи не піти — ось де заковика… В обідню перерву надворі було сонячно і від того радісно. Весняними калюжами хлюпали перехожі, розбиваючи нечіткі обриси будинків на химерні уламки, порушуючи хистку рівновагу маленьких калейдоскопів, що дедалі більшали, зливались і вже струменіли рікою. Пахне Дніпром навіть тут, у самому нутрі міста, пахне темною водою, що виплюскується з берегів. З автомата неподалік нашої контори я ще раз подзвонила за здавна відомим мені номером. Відсутньо блукаючи оком вітриною кіоску, заставленою шоколадом і смаколиками, я чекала довго, дуже довго, але телефон так і не відгукнувся. На кінець дня мене все начальство вкупі завалило роботою, навіть віце-президент контори (дружня нам сторона) підсунув якісь папери на переклад, але накази, розпорядження, угоди, посадові інструкції, начерки бізнес-плану, листи, клопотання лежали неторкані, бо кожне англійське слово — знайоме, легке, очевидне — намертво застрягало в голові, і не можна було до нього дібрати українського відповідника, хоч плач. Стоси паперів росли. Рівно о пів на шосту я кинула контору напризволяще. Мокрим асфальтом, не обминаючи калюж, спустилася до Володимирської, нею дійшла до Прорізної — і вниз. Квітневе сонце пливло помалу на захід, перехожі щільніше запинали пальта й плащі, а вітер розносив над вечірнім містом холодну мжичку, шпурляв у лице. Але рипнули стиха двері до півпідвалу «Хрещатого яру», й очам відкрився химерний, потойбічний світ: широкі чотиригранні колони підпирали важку стелю, що притискала додолу пірчасті хмари тютюнового диму; цей дим оповивав обличчя, і з сірого туману зненацька виринали то здивоване око, то неприродно-червоні вуста, застиглі в усмішці, то біла-біла рука з довгою цигаркою в пальцях… Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього — стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає. Ліниво дослухаючись до розмови, що бомж вів із парою, яка замовила шампанське й, певно, мріяла про тихий вечір удвох, без свідків, я дочекалася шостої. Анічогісінько не сталося. До мене ніхто не підсів із загадковою усмішкою, ніхто мені не підморгував, ніхто не викликав раптово до телефону. Двері раз у раз відчинялися, до кафе заходили люди, та їх чомусь більше цікавили гральні автомати нагорі. О пів на сьому витримка зрадила мені. Сусіди вже допили шампанське й покинули бомжа, тож він занудьгував. Заплативши за два морозива, я заговорила до нього. — Привіт! Як справи? Він зиркнув на мене спідлоба. В рожевих пластмасових розетках опливало вершкове морозиво, присипане тертим шоколадом. Бомж удав, що пригадує мене. — Привіт! — нарешті відповів. — Усьо путьом. А ти як? — Та ніби незле… Я сюди стільки років не потикалася, бач, а ти й досі не переселивсь у модніший заклад! — Не в моєму віці за модою гнатися. — Тут задорого — як для кав’ярні такого… е-е-е… рівня. Бомж знизав плечима, спостерігаючи уважно, як двоє підлітків нагорі відштовхують одне одного від грального автомата. Механічна музика заливала верхній поверх кафе і просочувалась униз, у півтемний і майже порожній підвал. — Кому задорого, того сюди не запрошували… — нарешті він звів на мене очі. — Ясно. Невже ти тут щодня буваєш? — А чом би й ні? Побалакай із таким! Бомж прикрасив розм’якле морозиво охайними півколами, що лишала маленька ложка, і все підтанцьовував, ніби підскакував. Шкіряна куртка підтанцьовувала окремо від тіла. Від бару долинуло гудіння кавоварки, вчувся терпкий запах. — Кави хочеш? — спитала я. Собі б я радо замовила гарячого шоколаду, та його чомусь більше не було в меню. — Сьогодні в тебе — атракціон небаченої щедрості? Ну, давай. Підійшла офіціантка з кавником. Ми на мить припинили стукати ложками, замилувавшись настояною рідиною, що, зблискуючи, наливала по вінця крихітну філіжанку. — Нудьга тебе тут не заїдає? — мовила я, не лишаючи надію розговорити бомжа. — Люди ж ті самі. — Як коли. От учора тут — віриш — не нудьгували. Аматорський стриптиз, дві бійки… — З кров’ю чи кетчупом? — А ти журналістка? Збираєш матеріал про нічне життя столиці? — Якби мене цікавило нічне життя, я пішла б до казино. Тут усе одно о десятій зачиняють, хіба ні? Він поплямкав морозивом і помовчав. Тоді спитав: — Пишеш статтю «Один день із життя київського бомжа»? — А якби й написала і продала в бульварну газету — і всі б до тебе ходили по автограф… хіба кепсько? — Супер. Він доїв морозиво й охайно облизав ложку. Потім узявся до кави. — Тут учора не святкували день народження? — запитала я. — Ні, а що? — Так, просто… То що тут учора коїлося? Бомж зиркнув на мене, дістав дешеву цигарку, довго її розминав між пальців, прикурив. Випустивши дим одночасно ротом і носом, він зблиснув на диво білими зубами: — Тобі з брудними подробицями чи без? — Я тебе зупиню, як почне нудити. — Ну-ну. З ранку починати? — Ліпше з шостої вечора. Стриптиз можеш обминути. — О шостій тут сиділа кралечка. На зріст маленька, а віку, — він критично глянув на мене, — приблизно твого. Вдягнена по-офісному. Каву брала разів зо п’ять — куди тільки лізло? А кавалер до неї так і не підвалив. У мене враз змокли руки: відчуття тривоги прийшло нізвідки, але не хотіло відпускати серце. — А яка вона собою? — запитала я, знаючи наперед, якою буде відповідь. — Невже твоя знайома? Ну, кругленька така, волосся коротке, темно-русяве. Курила весь час. Очі темні й великі, а на лобі — смішна така родимка, просто в центрі, між бровами. «Вона, точно!» — майнуло в голові. — А потім? — А потім до неї підкотили двоє хлопів — знаєш, із тих, що спереду мають по золотому зубу. Підсіли, — бомж гмикнув, — запропонували скласти їм компанію. Кралечка до стінки відвернулася, тільки цигарку в попільничку струшує… Не знаю, що вона їм там бовкнула, та один із хлопів образився — страх: підскочив, як скажений, ухопив її за руку і потягнув до виходу. А вона не пручалася навіть, пішла з ними. Хто б міг подумати? Ні, це не може бути про неї. Це якась байка. — А люди? — автоматично запитала я. — Люди їх не зупинили? — Які люди? — щиро здивувався бомж. У сірих очах плескалося: «Ти не з Марсу?» — Ну, люди — бармен, відвідувачі, ти, нарешті… — Сонечко моє, та тут таке часом буває, що дрібні сварки не дивина. — А бармен який був? — затремтів зрадливо голос. — До чого тут бармен? Та той, що й сьогодні працює. А вони… Ноги вже підняли мене зі стільця… Ні, сісти, заспокоїтися, змусити себе дослухати до кінця! — …поїхали звідси на конкретній тачці. «Audi» кавового кольору, модель «TT» — ну, як пістолет… Номери жовті. Умить забула я про будь-які дні народження й запанікувала: людина надсилає мені дивного листа без підпису, а потім виявляється, що телефон не відповідає, а саму її бачили з двома сумнівними хлопами… — Вибач, — кивнула я бомжеві. Майже рівно дійшла до шинквасу. Я поставила на людину, з якою ми безліч разів пили гарячий шоколад у цьому закладі — по дві, по три чашки, доки грошей ставало, доки від цукру не зводило зуби, а потім у дворі по той бік дороги довго сиділи на рипучій дитячій гойдалці, бо тоді нам було сімнадцять і вісімнадцять років, а в житті — все попереду. Тільки ця людина могла викликати мене в Яму. — Вчора о шостій до вас заходила пані. Ну, розумієте, я з нею домовлялася, — плутано пояснювала я бармену, — але не прийшла, тобто прийшла, але день переплутала, тобто я не була певна, на який саме день вона призначила… Ви не пам’ятаєте? Може, вона вам щось казала… Бармен терпляче переждав хаотичний монолог, переставляючи склянки, досипаючи каву в кавоварку, наливаючи комусь коньяк. — Від кого очікуєте повідомлення? — офіційно, наче в приймальні, запитав він, насупивши брови. На мить привиділося, що він суворо зиркнув на мене поверх скелець уявних окулярів. — Від Олени Сіренко. Оленку, — а саме її обличчя малювали мені клуби тютюнового диму, що висів у підвальному приміщенні Ями, саме вона мене вперше в цю Яму і завела, — Оленку я надибала в університеті, і з першого погляду на неї мені здалося, що ні з ким вона тут приятелювати не збирається — сидить собі на диво спокійна й байдужа серед тільки-но зарахованих балакучих, схвильованих нас. Кожен кучерик її зачіски, кожен рух, навіть сережки її золоті випромінювали відстороненість. Вона обрала мене сама — як потім зізналася, за галасливість. — Ваше прізвище? — уточнив бармен сухим голосом. — Тисовська. — Прошу. Руки майже не тремтять. Читаю. «Наталю! Якщо ми сьогодні не здибаємося, спробую тобі подзвонити. Треба поїхати у справах. Мій новий комп’ютер лишаю тобі». Оленчині гостренькі букви. Що за історія? Хто ті двоє? Мені вже давно мало що відомо про Оленчине життя. На роботі її не було, це ясно, бо вона спершу ходила з Матвієм у гори, а потім догулювала відпустку, але ж і до телефону не підходить… Батьки? Вони тим більше нічого не знають. Хіба Матвій? З ним Оленка познайомилася на роботі, після чергового невдалого роману, і скорив він її своєю надійністю, врівноваженістю, якимсь умиротворенням, що навіювало все його єство. Зараз йому подзвоню… А потім виявиться, що мені просто закортіло романтичної пригоди — і я її вигадала… Як же вона примудрилася пхнути бармену записку? І чи не простіше було з першого-ліпшого автомата зателефонувати? Я гляділа на аркуш паперу в синю клітинку, і не полишало мене відчуття, що весь сюжет — вдало розіграна містифікація, а завтра Оленка подзвонить мені зранку і, як нічого не було, запросить до Ями — «на каву»… Нарешті я повернулася до бомжа. — Номери машини? Півхвилинне здивування і напрочуд чітка відповідь: — Три трійки і ще якісь цифри… вже не пригадую. То ти і є кавалер, який її надурив? — Менше знатимеш, краще спатимеш. Дякую за розмову. — Дякую за морозиво, — скривився бомж, мов на квасне яблуко. * * * І знову — довгі гудки. Палець накручує інший номер. — Олена до нас останнім часом рідко заходить, — пояснила мені її мама. — Ти Матвію ліпше подзвони. Мене кинуло в пал. Слава Богу, хоч Матвій був удома, та на нього можна в цьому розраховувати: меланхолійний і флегматичний, він спати лягав рано, для нього на гулянку вночі зірватися — кара небесна, а для розваги він краще о шостій ранку вийде побігати. — Оленка в тебе? — рвучко спитала я. — Нема. — А коли ви бачились? — Та ми, якщо чесно, посварилися… О Боже! Безтурботному Матвію навіть не спало на думку перепитати, чому така нагальна потреба бачити Оленку. Я ж не могла пояснювати йому телефоном, що сталося. — Виходь мені назустріч, — наказала я, знаючи, що прохання Матвій проігнорує. — Пізно вже… — почав він нити. — Виходь мені назустріч. Ми домовились зустрітися на півдорозі між моїм та його будинком: у дворі однієї зі шкіл зараз, пізно ввечері, затишно і можна спокійно поговорити. Я знала, що Матвій хворобливо пунктуальний, тому прийшла завчасно — й не помилилася: його невисока, кремезна постать, освітлена поодинокими ліхтарями, теж з’явилась на обрії. — Що трапилося? — Зараз дізнаєшся. Спершу глянь на це. Міцною смаглявою долонею Матвій узяв листа — анонімне запрошення в Яму. Став під тьмяний ліхтар, почитав аркуш, оглянув уважно конверт, тоді відірвав від нього погляд і втупив у мене. Я розповіла йому, як ми з Оленкою, ще в перші дні знайомства, спускалися ескалатором метро (я так добре пам’ятаю її зелену пухову куртку!) і вона запросила мене в Яму — вперше. — І до ж чого це все ведеться? — поцікавився Матвій. — Я була сьогодні в Ямі. Оленчин наречений слухав розповідь про бомжа з «Хрещатого яру» мовчки, не перепиняючи мене, не розпитуючи, не виявляючи жодної стурбованості. — Матвію, це дуже схоже на правду. — Ну, не знаю. А мама її… — Порадила до тебе звертатися. Він замислився, схиливши голову. З перенісся одразу сповзли окуляри, і Матвій неквапливим рухом поправив їх. — Почитай записку, яку мені передав бармен у Ямі,— і я витягла ще одного туза з рукава. Так само уважно мій співрозмовник оглянув Оленчину записку, але, схоже, менше за мене здатен був розгадати, що може означати коротке і дивне послання. Який саме комп’ютер могла лишити мені Оленка, щоб потім зникнути? Не пригадували ми щось у неї не тільки нового, а й старого теж. Нарешті Матвій повільно мовив: — Слухай, що за дурниця з листом? Не легше було подзвонити? — Може, і легше. Але ж не подзвонила… Ситуація, погодьтеся, нереальна: живе собі людина, має батьків, друзів, нареченого, врешті-решт, і ні сіло ні впало — зникає за білого дня… — Якщо до завтра Оленка не з’явиться, я не знаю, що й думати. Назавтра Оленка не з’явилась. На роботу я спізнилась, але Матвій одразу потяг мене «курити» («покурити» і «в туалет» — тільки й виправдання відсутності на робочому місці): добре, що обидва начальники зранку вчаться англійської мови. Ми зустрілися під сходами, що вели в підвал, — у єдиному місці в нашій шановній конторі, де ще можна було вільно дихати. У зв’язку з тим, що міністерство невблаганно перетворювали на комітет, а штат скорочували, колишні його співробітники осідали на нашому балансі. Вони люто ненавиділи нашу свободу — те, що ми заходили до віце-президентів, не стукаючи у двері, те, що ми забагато сміялися, те, що ми не боялися нікого. Вони висмоктували нашу свободу, як кисень, аж одного дня нам її забракло. Вони спробували навіть ліквідувати наш утаємничений куточок під сходами, але ми його само відкрили. Притулившись до запорошеної батареї, Матвій замислено запихкав цигаркою. Дим зависав у повітрі й ліпив чудернацькі фігури. Випливло сонечко, ми вийшли у двір і піднялися на сходи, які дерлися кудись угору крутими київськими горбами. Завжди поважного, рахманного Оленчиного нареченого важко було впізнати: чорне коротке волосся прилипло до спітнілого лоба, Матвій раз у раз куйовдив чуб, тоді знімав окуляри, протирав, одягав назад. Витягнув із пачки чергову цигарку, довго не міг її прикурити, клацав запальничкою, стиха лаявся, аж навіть я підставила руки, допомагаючи йому, затуляючи од вітру хистке жовте полум’я. Нарешті на кінчику цигарки зажеврів вогник. — Ти з Нінкою не балакав? — запитала я. — Сьогодні зранку дзвонив: у понеділок Олена забігала на роботу, півгодини рилась у шухлядах столу. Казала, може поїхати на пару днів. Потім лишила Нінці листа, чомусь без зворотної адреси, щоб та вкинула у скриньку… — Ага, — багатозначно мовила я. Одна загадка прояснилася. Ніна була Оленчиною найкращою товаришкою на роботі; працювали вони в одному відділі й останнім часом майже не розлучались. І тепер Ніна нічого не знала. Ситуація катастрофічно погіршувалась. Отже, Оленка сідає в невідому машину і зникає. Мені зробилося спершу зимно, а тоді гаряче: всі знають, де знаходять людей, які сідають у невідомі машини. Матвій, здається, міркував у тому самому напрямку, бо обличчя його відтінком нагадувало землю, що виповзала з-під залишків снігу в нашому дворі. — Після гір, — мовив Матвій, припалюючи чергову цигарку, — Олена хотіла з’їздити до приятельки в Білорусь, але напевно нічого не казала. А тоді ми посварилися. Про приятельку з Білорусі я колись чула краєм вуха. Якщо Оленка таки до неї поїхала, то, може, і справді все — маленька Оленчина містифікація? Матвій думав, а думав він ґрунтовно: всі свої справи він робив ґрунтовно. Над робочим столом він щоранку вивішував перелік завдань, які необхідно виконати за день, і поступово їх викреслював, а якщо певне питання протягом дня вирішити не вдавалося, увечері переносив його до нового переліку, що складав на наступний день. — Та-а-ак, — нарешті заговорив Матвій, плеснув рукою по металевому бильцю сходів, обпікся жаринкою, що від наглого руху впала йому з цигарки на пальці, засичав. — Машина, певна річ, в угоні, номери перебиті… А ти не просила бомжа описати тих двох хлопів? — Детально — ні. — А втім, — він махнув рукою, — все одно я переконаний, що ми їх не знаємо. І було б краще, щоб і вони нас не знали… — А звідки? — А те, що ти в Ямі дві години просиділа? Упевнена, що ніхто не слідкував? — Я б помітила! Матвій постукав себе по лобі. Мені здалося, що ще трошки — й у мене лусне жилка, яка почала вже набрякати на лівій скроні. Ніби увіч я побачила Оленку, що сідає до машини, і чомусь уявила її в синій шовковій блузці на короткий рукав, хоча була ще рання весна і ми не скидали пальт. Із нею нічого не могло статися! Матвій кинув у порожню пачку недопалка і труснув головою. — Пішли до роботи. Я більше не можу думати. До вечора ми все-таки розшукали білоруську приятельку. Так, Оленка збиралася приїхати, твердо не обіцяла. Ні, вона не приїжджала. На все добре. * * * А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю — і все відкладала на потім. — До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? — визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами. — Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? — Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція. — Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо. — Невже так серйозно? — А ти подивись на неї,— Віруся кивнула в мій бік. — На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою. — Невже і вона? — здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. — До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі. — Від'їжджала моя подруга заміж за море… — вимучено процитувала я. — Давай-давай, не лінуйся! — нагримала Світлана. — Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю… — О-о-о! — відразу пожвавилась Віруся. — Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести… Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого — з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки. Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук: — Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок? Світлана відкинула томи вбік, але ненадовго: вже за десять хвилин майбутній чоловік, перевіряючи, чи чогось не забули, зробив нову спробу запхати їх до коробки. Не втримавшись, я зареготала. Приятелька спопелила мене поглядом і почала нервово струшувати порох із цілого стосу книжок, які одразу ж розлетілися по всій кімнаті. Одна тоненька відлетіла просто мені під ноги. — Поглянь, — мовила Світлана, — це, здається, твоя, по ній я англійську вчила. Твоя чи ні? — Ніби моя, — дещо невпевнено я гортала книжку. Було, було щось таке зелененьке серед моїх книжок, хіба їх усі запам’ятаєш! — Ти мені її ще в грудні давала, я пригадую. — І ти її так зачитала, що вона аж порохом припала… — Тихо будь мені! — гримнула Світлана. — Ти хоч знаєш приблизно, про що книжка? — Не хочеш забирати — віддай назад! Вона вихопила книжку, але не втримала, і та вислизнула з рук; сторінки віялом розсипались у повітрі, а в долоні її випадково затримався краєчок обкладинки. З книжки вислизнув папірець. Я машинально нахилилася за ним. У руках тримала факсову копію платіжки — згорнене вчетверо і трохи затерте на згинах банківське підтвердження про перерахування — цього не може бути! я правильно нулі порахувала? а, тут же є й прописом! — п’ятнадцяти мільйонів доларів. Якась скорочена назва одержувача: НДІ МП, і зовсім не відома фірма платника: «Quantum Gibraltar Ltd.». Я підсунула платіжку Світлані під ніс: — Тобі це треба? Вона взяла папірця в руку. — Сума пристойна… — Хотіла б я тебе спитати, кому ти такі суми завинила… Ларс, відірвавшись на мить від роботи, теж узяв до рук платіжку й, короткозоро примруживши очі в маленьких круглих окулярах, уважно прочитав реквізити. — Це офшорна компанія, — сказав він. — Котра з двох? — «Quantum Gibraltar». Хтось бавиться з податками. Звідки воно в тебе? — А дійсно — чия платіжка? — підозріло глянула на мене Світлана. Я відвернулася. Ларс поклав папірця назад до книжки. А скорочення начебто знайоме, подумалось раптом мені: НДІ МП… У голові крутився нечіткий спогад, але я ніяк не могла настільки відсторонитися від навколишнього світу, щоб ухопити його за хвіст. Вечеря, власноруч зварена Ларсом за рецептами індонезійської кухні, минула майже невимушено. Наша колега Віруся, яка до зголоднілої компанії приєдналася саме вчасно: коли Ларс заносив до кімнати таріль із рибними чіпсами, — прихопила з собою пляшку «Мукузані» і жовту троянду на довжезному стеблі, і ми раптом згадали, що проводжаємо подругу заміж за море… Новий будинок у Вурдені, який придбав для майбутньої дружини Ларс, — це серединка між блоками, що належать сусідам. Винищуючи голландського оселедця, привезеного Ларсом, — о, божественна, незрівнянна страва! — ми з Вірусею замріяно зводили очі на саму думку про майбутній візит у Голландію. — Вечірку влаштуємо в національному стилі,— говорила Віруся. — Уяви собі, як радітимуть нам сусіди, коли годині так о четвертій ранку ми забіжимо до них на хвильку позичити солі: так невчасно скінчилась, а ми саме варимо макарони… — Треба, — підхопила я, — перенести традицію позичати хліб, олію тощо на голландський ґрунт, а то у них без запрошення і не заскочиш у гості… Світлана кинула спроби перекладати для Ларса і тільки погрозливо вирячувала очі. Віруся далі її під’юджувала: — А коли сусіди нарешті втечуть, ми зробимо в будинку українську діаспору в Королівстві Нідерланди й установимо візовий в’їзд… — Тобто вхід! — …на територію нашої держави в екзилі. — «Екзиль» і «діаспора» — трошки різні речі,— нарешті не витримала Світлана. Зібравши порожні тарілки зі столу, Ларс виставив нас із Вірусею за двері, спершу церемонно розцілувавши, ніби ще й досі не розлюбив. Цілу дорогу в метро я тупилась у зелену книжку, а перед очима зринали давні спогади, колись яскраві, а тепер побляклі. Позіхнувши, я прихилила голову до металевого бильця. Мені здавалося, що ось — вихоплю зараз спогад надзвичайно важливий, але картини змінювали одна одну хаотично, не хотіли затриматися довше хоч на мить, і я, поринаючи в сон, чомусь бачила перед очима шкіряну куртку бомжа і все силкувалась у нього спитати про Оленку щось важливе, але вже не могла розтулити вуст. І коли мозок нарешті відключився від реального світу, мені згадалася — наснилася? — зима. Точніше, початок зими… Розділ другий НАЇЗД У ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА То був початок зими. Грудень? Так, так, грудень! Перед Миколаєм, проти всіх законів природи, сонце раптом вилізло з-за кошлатих хмар, розігріло землю, розтопило сніг, скинуло з перехожих важкі кожухи, запалило усмішки на обличчях. А двадцятого — зненацька — задув вітер північний, холодний, злий, нагнав дрібного колючого снігу, розігнав перехожих із вулиць. І вже холод не відпускав. Суботнього ранку я влаштувала культпохід крамницями міста, тож переступила поріг хати змучена й сердита, коли була майже шоста. Телефон розривався. — Машина на ходу? — запитав у мене Оленчин голос. — Підкинеш на Рибальський? Надворі — холод собачий і темрява, а вдома — гарячий чай і м’яке крісло… Зараз кину монету… Йти чи не?.. Йти! Ось так! Якась дурна монета поламала всі мої плани на тихий вечір перед телевізором. Я змінила парадно-вихідні джинси на старенькі, витерті, темно-сині — точно такі, як і в Оленки, бо їх ми, піддавшись спокусі, колись придбали одночасно в нагороду за успішну сесію, запхала до рота холодну котлету й попленталася на стоянку. Коли доїхала до Оленчиного будинку, та вже чекала під під’їздом. — От де тебе чорти носять? — накинулася на мене вона, бо раз у житті спромоглася не спізнитися на зустріч. — Отоварювалась. Аванс дали — треба ж було витратити. Сідай уже швидше, не студи машину. Оленка підгорнула довгу дублянку, клацнула дверима. — Де їдемо? — спитала я. — Кажу ж — на Рибальський. Треба з людиною одною здибатися. — Що за людина? — Тисовська, ти завжди занадто цікава. — Мушу ж я знати, куди ти мене знову втягуєш. Оленка зробила страшні очі й цитьнула на мене: — Мовчи та слухайся старших! Рибальського півострова я зовсім не знала і тепер поклалася на те, що поїду за маршрутом вісімдесят восьмого автобуса, а там — як Бог дасть. Перед виїздом, ще вдома, про всяк випадок ретельно вивчила карту, але все одно нічого толком не запам’ятала. — Яка вулиця тобі потрібна? — спитала я Оленку. — А яка там іще може бути? Вулиця Електриків. Крути баранку, я тобі все дорогою покажу. Проминувши заправку, що світилася жовтими вогнями, я стишила хід. На зупинці стояв автобус, коло нього метушилися пасажири. Хтось виходив, хтось заходив, і з цього можна було зробити висновок, що і тут люди мешкають, що і ця частина міста теж заселена. Але щоразу, як я проїжджала Рибальським півостровом, мене охоплювало відчуття пустки, котра панує довкола, — ця пустка насувалась на мене й тиснула своїм безміром. І тепер з’явилося точно таке враження: не встиг автобус зачинити двері й рушити, а вже на зупинці — жодної живої душі, наче й не було ніколи! — Так, — муркотіла Оленка, — майже пів на восьму. Маємо в запасі хвилин двадцять. Отут поверни. Який там номер на будинку? — А там є номер? Ми ледве пленталися. Нарешті блимнула тьмяна лампочка над півстертими цифрами. Вулиця звернула праворуч. За кілька метрів попереду метушилася дивна тінь, долинав брязкіт. Що там коїться на дорозі? Навіть на малій швидкості машина подолала відстань за лічені секунди. Нога сама натиснула на гальмо, я навіть і не згадала про зчеплення. Руки крутнули кермо, машина збила низьку металеву огорожу, смикнулась і заглухла, а мені відразу зробилося млосно. Останнє, що фари вихопили з пітьми, було отетеріле обличчя високого, худого чолов’яги: гострий ніс, відстовбурчене вухо. Його голова з’їхала з брівки й незграбно завмерла в калюжі брудного підталого снігу. Оленка сиділа спокійна, тиха, але бліда-бліда, наче нежива. — Що робити? «Швидку» викликаємо, ДАІ? — Розвернись і від’їдь звідси, — наказала мені Оленка якимсь чужим голосом. — Ти хвора? Нас посадять! Так не можна! Неправильно! — Роби, як кажу. — Ти його знаєш? — раптом здогадалася я. — Ми до нього їхали? — До нього… Чорт, яка халепа! — вилаялась вона і мовила в простір: — Не він нас — то ми його… Їдь он туди! Припаркувавшись у темному завулку, ми вилізли з машини й почалапали назад. — Не гупай, як слон, — сіпнула мене за рукав Оленка. Ми постояли хвильку оддалік, прислухаючись до темряви. Підійшли ближче. Чоловік лежав на боці, на тонесенькій сніжній ковдрі. Машина не зачепила його — він сам, либонь із переляку, послизнувся й гримнувся на брівку. Поряд валявся напівзмотаний ланцюг із гострими шпичаками. Невже моя старенька «вісімка» могла лишитися без усіх чотирьох ніжок? У голові мозаїка почала помалу складатися… Чолов’яга застогнав і поворухнувся. — Оленчик, треба «швидку»! — Біля заправки точно був автомат, — повідомила подруга таким самим механічним голосом. Я притьмом побігла до машини, вивернула на дорогу; Оленка заскочила до салону на ходу. В очікуванні «швидкої» свою автівку ми заховали за рогом. Почулася сирена, потім мікроавтобус випустив дужого санітара і молодого симпатичного лікаря. Він роззирнувся навсібіч у надії, що пані, яка задзвонила у «швидку», зустріне його, щоб дати пояснення, але ми тільки ще глибше забились у тінь, якої тут було вдосталь. Добре, що ми достеменно знали номер на будинку, до якого ледь не притисли безталанного чолов’ягу: водій «швидкої» зорієнтувався напрочуд швидко. Коли вже притомного постраждалого поклали на ноші, ми з полегшеним серцем повернулися до машини. Вичуняє! — запевняла я себе. Хіба вже такий він хирлявий? — Та-ак, — заговорила я до Оленки, вмикаючи пічку в салоні на максимум, — а тобі не час дещо пояснити? — Не час, — відтяла сувора товаришка. — І не здумай комусь про сьогоднішній вечір розпатякати! Залазь за кермо і поїхали звідси. Ошелешена Оленчиним тоном, я покірливо сіла в машину й завела двигун. Моя подруга взялася за ремінь безпеки, тоді, щось пригадавши, пустила його й полізла в сумку. — Тримай. Це твоя, — мовила вона, видобувши з коричневої шкіряної сумки — такої точно, як і в мене: шахове поле темних і світлих квадратиків, — англійську книжку в зеленій обкладинці.— Почитаєш собі на ніч. — Кинь у мою торбу, — відповіла я, навіть не глянувши. — Там, на задньому сидінні. Ми доїхали до Оболоні, і слівцем не перекинувшись. Я висадила Оленку біля її будинку, розвернулась і помалу рушила до себе. Осмислити, що сталося сьогодні, я не могла: всередині ніби ввімкнувся автопілот, який керує моїми і діями, і почуттями, а сама я ні на що не впливаю. Зранку, вирушаючи на роботу, я забула витягти з торби зелененьку книжку і в метро прочитала два оповідання про лицарів часів Робіна Гуда. Заходячи в контору, я все ще тримала її в руках, і на обличчі в мене грала дурнувата романтична усмішка. Світлана, яка летіла на другий поверх до коханого Ларса, захопила мене в дверях і смикнула за руку, перевертаючи книжку так, щоб на обгортці прочитати назву. — Що це в тебе? — запитала вона. — Оповіданнячка англійські. — О! — Світлана викрутила книжку з моєї руки. — Мені саме бракує домашнього читання. Розгубившись, я нічого не відповіла, а Світлана вклала книжку собі під пахву. — Іди роздягайся, — підштовхнула вона мене до дверей у відділ. — Там тобі вже дзвонили. І зустрінемось за чверть години під сходами. Починався звичайний робочий день. Розділ третій ХОРТИ БЕРУТЬ СЛІД Після тяжкого трудового дня, проведеного у Світлани за пакуванням речей, відіспатися мені не дали й у неділю: у батьків я мала бути вже на одинадцяту. Вирушаючи в гості, склала собі незамінну торбину: озброїлася двома рушницями й шаблею, взяла з собою шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, змінний одяг, свитку, шапку та компас і викликала таксі, щоб не тягнути речі в руках. Од роздумів, яким чином можна використати компас у Києві, мене відірвав телефонний дзвінок. Похапцем я підняла слухавку, бо вже стояла в дверях. — Алло? Але зразу — короткі гудки. Рука знову лягла на торбину. Дзвінок. — Оленчик? Короткі гудки, дзвін у вухах. Мене заканудило: а якщо… Я присіла, чекаючи нового дзвінка, благаючи телефон, щоб озвався до мене Оленчиним голосом, але він мовчав і мовчав. Діставши з бару пляшку «Спотикачу», щоб позбутися відчуття, ніби хтось холодну руку поклав мені ззаду на загривок, я ковтнула. Ноги миттєво зробилися тяжкими, неслухняними, не моїми, але тривога почала помалу розсіюватися. — Гадав, ви не вийдете, — мовив до мене водій таксі, прочиняючи дверцята. — Мені тут передали — ну, з диспетчерської,— що дзвонили до вас, аби підтвердити замовлення, але двічі зривалося. А хай йому грець!.. Мама відімкнула двері та промовисто глянула на мою торбегу: чи не забагато речей я прихопила? Наша кицька, що виповзла в передпокій, вигнула спину й нявкнула. Тоді почала дерти кігті об сірий крапчастий килим. — Що, моя маленька? — промуркотіла до неї мама. — Що ти хочеш мені сказати? Кицька скосила на неї хитро око, мов запрошувала до гри. Мама поплескала в долоні, і кицька, підкинувши довгі, як у кролика, задні лапи, пустилася навтьоки. Не чекаючи пізнього сніданку, я причинила двері в маленьку кімнату й накрутила телефон Ольжича. Річ у тім, що кілька місяців тому я зустріла біля Золотих воріт давнього приятеля, який колись працював у нашій університетській бібліотеці й тягав мені з неї книжки, — і не повірила власним очам, уздрівши його в міліційній формі. З Ольжичем нас звела Оленка. Вона взагалі мала неймовірну кількість приятелів, вона знаходила людей на автобусних зупинках, на пляжах і в поїздах, вона підчепила Ольжича на лавці під власним будинком — і він зробився другом усім її друзям. Неважко здогадатися, що Ольжича насправді звали Олегом. «Державу не твориться в будучині, державу будується нині», — любив цитувати він під час застільних політичних баталій, за що й дістав своє прізвисько. Олег здивувався, почувши мій голос. — Ольжичу, маю для тебе дві новини… — Прикру і вельми прикру? — Може бути. — Почни з вельми прикрої. — Сьомого квітня Оленка буцімто сіла в невідому машину і з тої пори зникла, як камінь у воді. — Ну, кобіта доросла, за чверть століття перевалило, — заговорив Олег зі своєю характерною вимовою: всі «ч» тверді, як камінці, а «щ» чітко звучать як «шч», — можуть у неї бути діла, що вона про них не сповіщає в газетних оголошеннях? — Ольжичу, я серйозно. — Ти ба! — Слухати будеш? — Хіба хочу — мушу… Ольжич слухав мовчки, час до часу зітхаючи в телефон. Коли оповідь скінчилася, запитав: — Оце все? — А тобі мало? Ольжичу, як ти гадаєш, хтось із твоїх колег міг би допомогти знайти машину, якщо ми знаємо марку, колір і номер не повністю? — Ніхто б із моїх колєґ не міг. Як ти си це уявляєш? — Ольжичу, Оленки ніде нема. З сьомого квітня ніде нема. Ти хоч слухаєш, що тобі кажуть? — Пишіть заяву, — сердито запропонував він. — Хто писатиме? Її мама? А ти, може, сам їй скажеш, що Оленка щезла, сівши з двома хлопами в машину? Чи сподіваєшся, що таку відповідальну місію я візьму на себе? — Яке авто? — ще сердитіше запитав Олег, голос його в телефоні рвався на клапті. — «Audi» кольору кави, з останніх моделей — схоже, «ТТ», номери жовті, в номері є три трійки. — І в кого ж то така пам’ять? — У бомжа. — Файних знайомих маєш… Листа й картку мені принесеш! — Роджер! — відрапортувала я, мов англійський офіцер, якому все зрозуміло. — І без заяви все’дно діла не буде, — ще раз мовив Ольжич. — Був би комусь доручив Олену шукать, тілько влади такої не маю. — Не буде заяви! Не можеш доручити, попроси когось! Чого ти від мене хочеш? Її батькам я нічого не казатиму! — Бувай здорова, дорогенька, — сердито попрощавсь Олег. Ми обідали, і тато розповідав свіженький анекдот, і кицька випрошувала під столом котлету, але дивний у мене був настрій — ніби я чогось очікувала. Коли легенько дзенькнув телефон у мене за спиною, на холодильнику, я подумала: ось воно. — Слухай, приходь за годину до «Солярісу», — запросив мене Матвій. — Є тема. * * * Люблю це кафе — столики на вулиці, потім спуск у затемнене підвальне приміщення — за незвичне поєднання домашнього затишку й богемності, за те, що можна забігти на хвилинку з’їсти гарячу піцу в обідню перерву — а можна й годинами сидіти влітку надворі зі склянкою джин-тоніку в руці та спостерігати за перехожими, які тебе не помічають. Матвій чекав на мене з виразом обличчя замисленим і тривожним. Ми замовили кави з кардамоном і коньяком. Кава з кардамоном зовсім не схожа на каву: дивне відчуття, ніби п’єш напій одразу з лимоном і лавровим листком. — «Хвоста» не помітив? — спитала я Матвія, стишивши голос. — Ніби ні,— в тон відповів він. За сусіднім столиком сиділи двоє в дорогих костюмах і при краватках. Вони розкидали папери по стільниці, що не було навіть куди поставити кухлі з пивом, і один із них водив і водив рукою із кухлем, замислено, зачаровано, не наважуючися прилаштувати його на білому аркуші якогось контракту. — То які новини? — нарешті запитала я, відставляючи вбік напівпорожню філіжанку. — Новини? Дивні і незрозумілі… До зали зайшли хлопець і дівчина: широкі штани, яскраво пофарбоване розкуйовджене волосся. Вони голосно сміялися, вони сперечалися про вчорашній концерт «ТНМК», вони так дисонували з нашим настроєм!.. Матвій розкурив цигарку, поліз у внутрішню кишеньку куртки, дістав звідти згорнутий аркуш. — Ось мої новини. Не знаю, чи зможе це нам придатися, та все одно подивись. Я в письмовому столі сьогодні знайшов. Звідки воно взялося — не питай: крім Олени, не було кому туди запхати. Пожмаканий аркуш білого паперу, на ньому — ксерокс статті з невідомої англомовної газети. Австралійський науково-дослідний центр у Мельбурні намагається застосувати закони квантової механіки в галузі інформаційних технологій. Якщо в сучасних технологіях інформація зберігається й передається у вигляді бітів, кожен із яких відповідає 0 або 1, то квантова технологія використовуватиме «квабіти», які можуть одночасно перебувати в стані 0 та 1, тобто процес обробки інформації не треба буде перед кожною операцією повторювати, а всі можливі варіанти оброблятимуться одночасно. Вдасться австралійським науковцям досягти поставленої мети — станеться в світі високих технологій справдешня революція. Я звела очі на Матвія. — І який висновок? — Поки що ніякого. Думав, може, тобі це щось нагадає. Він випустив хмарку диму, замислено втупився у стелю. — Слухай, — по хвилі заговорив він, злісно калатаючи цукор у каві — зараз прокрутить дірку! — Мене починає гризти думка, що Олена очікувала такого повороту подій, а то вийшла б на роботу одразу після того, як ми з гір повернулися. — Таж ні,— збентежено пояснила я, — це я її намовила: вона хотіла лишити кілька днів про запас, ніби вже відгуляла, а тоді попроситись у начальника в разі потреби. А я її переконала, що буде потім почуватись усім винною. — Чорт, чорт, чорт, вона ніколи нічого не пояснює! Завжди про все мовчить. Він одним духом випив уже вихололу каву. Я знаю, про що він зараз думає — точніше, про що намагається не думати. Тільки сьогодні в метро з’явилося нове оголошення, що закінчувалося зойком: «Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» Це незвичне для наших днів «молю» стоїть перед очима: чорні літери на білому цупкому папері, чорні очі, що вдивляються в перехожих: це не ти? не ти? Я жену від себе видіння, я певна, що з Оленкою все добре. Двоє в ділових костюмах за сусіднім столиком почали збиратися. Вони пішли до виходу, і я мимоволі провела їх очима. Відчинилися двері, впустивши в кафе шматочок весняного дня. Сонце то в хмарах тонуло, то знову з них випірнало, але в повітрі висіла мжичка. — Слухай, є ідея, — почувся Матвіїв голос. — Може, нездала. — Що саме? — Якщо Олена дійсно хотіла звернути увагу на якийсь комп’ютер, можливо, це її робочий? — А ти пароль знаєш? — Точно не знаю, — мовив Матвій, — але здогадуюся, який вона могла поставити… На роботу заходимо поодинці. Ти страхуєш, я риюсь у комп’ютері. — Ти здурів. Нас не пустять. Сьогодні неділя. — Пустять. Ми розплатились і вийшли з кафе. Стоячи на розі вулиці, я спостерігала, як Матвій веде переговори з охороною, тоді зникає всередині. За деякий час і я, тупцяючи перед входом, щоб не втрапити в найглибшу калюжу, подзвонила в двері. — Навіщо тобі у відділ? — суворо запитав охоронець. Діє згідно з інструкцією. — Треба. Дуже треба. Глянувши на мене згори вниз, — і я чималого зросту, але він зовсім під два метри, а худорлявий, як хлопчисько, — охоронець провів мене до дверей нашого відділу і лишив у порожній кімнаті. Я змусила себе посидіти хвилин п’ять, тоді набрала Матвія. — Гей, хто там у нас на порядку денному? — Ніна, — відгукнувся він. — Чудово! Оленчина товаришка Ніна — маленька, чорнява й темноока, з бровами-шнурочками, справжній український типаж: саме такою уявляла я Наталку-Полтавку, — не так давно перейшла працювати до «бублика» (тобто — від Public Relations — відділу зв’язків із громадськістю), а до цього мала посаду перекладача, тож спілкуватися з нею мені доводилося ледь не щоденно; крім того, вона — завсідник нашої схованки під сходами. — Матвію, ти матимеш максимум десять хвилин: цигарки вона курить дорогі, і горять вони швидко. — Дзвони їй, — наказав Матвій. Ми зустрілися з Ніною вже під сходами. — Тобі чого сьогодні не спиться? — спитала я. Ми сперлися на бильце, й Ніна прикурила тонку брунатну цигарку. — Та завтра у віце-президента рекламний бюджет затверджуємо, треба на кожну позицію в кошторисі пояснення писати, — відповіла вона. — Нудьга! — Точнісінько так. А твоя наука? Перейшовши в новий відділ, Ніна, обираючи другу освіту, чомусь не схотіла вивчати маркетинг або «піар», а вступила на юридичний факультет. Навчання оплачувала наша контора. — Яка наука! — Ніна відмахнулася. — Краще не згадуй… — А чого ти взагалі вирішила з філолога на юриста перекваліфіковуватися? Власне, так робили всі. В конторі нашій на посадах асистентів та перекладачів сиділи самі філологи, але сиділи зовсім не довго: зазвичай, уже за рік вони вступали на який-небудь технічний, економічний чи юридичний факультет і змінювали і крісло, і — часто-густо — кабінет. Оленка випросилася працювати з пресою та наполегливо вивчала маркетинг; Світлана перескочила на обрахунок зарплати і штудіювала бухгалтерію та аудит. Одна я і далі жила у світі літер і слів. — А що діяти? — зітхнула Ніна. — На філології далеко не заїдеш. — А потім відкриєш приватну розшукну агенцію «Вендета»… — Все-таки краще, ніж Християнський фонд безробітництва. Я розсміялася. Грюкнули вхідні двері, почувся знайомий гугнявий голос. — Он твоє керівництво іде, — буркнула Ніна. Силоненко, заступник мого начальника, човгав коридором. — Саме сьогодні мали його чорти сюди принести! — з серцем мовила я. Ніна змовницьки нахилилася до мене: — Як ви з ним спілкуєтеся? Я половини не можу второпати з того, що він каже. Він мені раз інструкцію писав «по забезпеченню техніки безпеки» — шедевр! Кожне слово — перлина… Три дні над цим витвором плакала. — А ми — щодня. — Чуєш, — мовила вона раптом, ніби щось пригадавши, — Оленка коли приїжджає, не знаєш? Я остовпіла. — Тут Матвій розпитував, — знизала Ніна плечима. — Нічого не збагну!.. Що там із нею сталося? — Е-е-е… Я не в курсі. Ніна загасила недопалок у баночці з-під кави, яку ми завжди тримали на сходах, і помалу рушила нагору, ближче до денного світла, що пробивалося з відхилених дверей у двір. Коли ми з нею, як дві примари, огорнені димовим завоєм, випірнули з-під сходів, Матвій уже прощався на прохідній. За п’ять хвилин, дивом розминувшись із Силоненком, я зустрілася з ним біля газетного кіоску. — Порадуєш? — запитала я, рушивши в бік метро. — Не порадую. Нічого. — Ні-чо-го… Ну, нічого, це ж не останній із можливих варіантів. Головне — творча ініціатива! Матвій обмацав кишені, дістав цигарки. Потім іще раз обмацав їх у пошуках запальнички. Ми вже повернули на Володимирську й минали пішохідний перехід, де товклися люди в очікуванні зеленого світла, ніби їм і сьогодні, в неділю, треба бігти. Я застигла на мить, прошита давнім спогадом. Ми з Оленкою стоїмо на переході. Загорілося зелене світло, нас підхоплює натовп. На другому боці вулиці, на самому краєчку тротуару, тупцяє дівчинка років сімох, не наважуючись ступити на дорогу. Чому ж ніхто не допоможе дитині?.. «Давай руку! — чується Оленчин голос. Вона вже веде дитину через перехід. — Тобі до школи?» Дівчинка киває. І ось вони знову на протилежному боці, звідки ми прийшли. Червоне світло. Ми стояли з Оленкою по два боки дороги, а машини дзижчали, мов джмелі… Ми спустилися з Матвієм у метро. …Ввечері, сидячи з ногами в кріслі у батьківському помешканні, я перебирала в голові недавні події, виловлюючи хоч якусь підказку. Хотілося спати, але спати начебто було рано, тож, прикрившись ковдрою, я тихенько задрімала в кріслі — після чарочки з батьками — під ледь чутний шелест телевізора. Збудила мене наша кицька, яка настирливо пхала голову під ковдру. Я відгорнула ковдру, зробивши отвір, в який одразу ж зникли гострі вуха, а тоді й усе гладке оксамитове тіло, тільки хвіст лишився назовні. Я притиснула кицьку до себе, заривши пальці в пухнасту шерсть на жовтому черевці, вмощуючи її зручніше, вмощуючись сама, знову поринаючи в блаженний сон. «Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» — зненацька стукнув у свідомості спогад, і гаряча хвиля залила потилицю. Кицька випручалася з-під ковдри і скочила на підлогу. — Де нам Оленку шукати? — запитала я в неї, та вона тільки мружила мигдалеві очі.— У мене таке враження, що я забула щось важливе. «Пригадуєш, — муркнула кицька, — після Нового року…» Розділ четвертий ВИДАВНИЦТВО Після Нового року зима трохи сипонула снігом, і вулиці Києва пожвавилися. Чорні дерева вкрилися памороззю і дзвеніли від кожного поруху вітру. Сонце висіло низько, та за хмари не ховалось, і промені його весело грали на снігу. Сходами Видавництва з деяким острахом я піднімалася назирці за Ніною. В обідню перерву ми вислизнули з роботи, аби не було з боку начальства на мене нарікань, що особистими справами я займаюсь у робочий час. Справа в тім, що два тижні тому я віддала на поталу редакторам машинопис книжки у моєму перекладі, і тепер вона мала вийти між люди — за фінансової підтримки нашої шановної контори, котра, своєю чергою, спромоглася на такий благодійницький жест завдяки непомітній, але цілеспрямованій роботі Світлани й Оленки, що мали у своїх руках певні важелі впливу (Світлана — на Ларса, нашого віце-президента і свого нареченого, Оленка — бозна на кого) й уміло ними користувалися. Ніна, як відповідальна представниця «бублика», вела всі переговори з Видавництвом. Завернувши за ріг, я побачила півтемний коридор і двері в самому його кінці. Оббиті тьмяним червоним дерматином, вони давно розсохлись і рипіли. З-за дверей долинали голоси. Перш ніж зайти, ми прислухалися. Жіночий голос, приглушений і нечіткий, говорив із ледь помітним натяком на роздратування: — Ось ви тут пишете: «Вони розбили палатку». Б’ють, вибачте, морду, а намета ставлять! — (Шурх-шурх-шурх, видно, гортає сторінки). — І далі: «На ній був капелюшок із широкими оберегами». Це які, дозвольте дізнатися, обереги вона собі на капелюшок почепила? Подумки перехрестившись, я увійшла. По ліву руч, одразу як утрапляєш до приміщення, стіл технічного редактора, немолодої вже жінки в окулярах. Прямо — царина літературного редактора: три телефони і стоси обшарпаних, грубезних словників. І чомусь не на столі, а на стільці поруч — друкарська машинка. Висока красива жінка, дружина відомого нашого поета, розмовляла з відвідувачем, тому зупинилися ми біля першого столу. Глянувши на нас із Ніною поверх окулярів, пані технічний редактор витягнула з-під столу мій обтріпаний машинопис. — Смотріть, — мовила вона дивною сумішшю російської й української мов, — що моя розмітка значит. Я почала гортати сторінки, впізнаючи й не впізнаючи власноруч створений текст: відсторонившись, віддалившись од нього, я ніби втратила з ним зв’язок. На дев’яностій сторінці текст раптом переривався, і далі йшла сторінка сто сьома. Хапливо я переглянула машинопис іще раз. — Ой, — мовила я, сама й не відаючи до кого, — тут поема Чарльза Джі-Ді Робертса була, а тепер немає… Пані технічний редактор вихопила пачку аркушів у мене з рук і стала гортати. — Поема пропала! — бідкалась вона. — Ви только подумайте, ціла поема! Що ж тепер ділать? А у вас вона десь сохранилась? Пані літературний редактор, що вже кілька хвилин дослухалась до нашої розмови, набрала номер на чорному телефоні. — Зараз коректор принесе, — мовила вона до нас, щоб не впадали в паніку. — А я ж не замітила, що сторінки випали, і щитала так! — не могла вгамуватися пані технічний редактор. — Теперь усе перещитувать? То ж роботи сколько! То ж… — Ну, — несміливо сказала я, — може, я вже сама спробую, все одно макет робитиму?.. На комп’ютері ж воно простіше… — Правда? — зраділа моя співрозмовниця. — Самі зможете? Вот слава Богу! А я уже думала… Ну, ви, главне, впишіться в сто двадцять дві сторінки, щоб на той… на зміст іще місце осталось. Вот слава Богу! Пані літературний редактор у цей час провела свого переляканого відвідувача до дверей і запросила нас до себе. Притискаючи до грудей машинопис, я повільно йшла до столу. Сувора пані жестом запропонувала нам із Ніною сідати, бо роздзвонився-розтеленькався раптом білий телефон. — Так! — грізно кидала вона в слухавку. — Оригінал-макет! Три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять гривень! Із ПДВ! Запишіть пунктом два-два: «Видавництво здійснює підготовку оригінал-макету до виробництва і забезпечує вихід книжки накладом одна тисяча примірників (у м’якій обкладинці)…» — «у м’якій обкладинці» напишіть у дужках! — «…протягом двох місяців після надходження всіх коштів на оплату видання». Так! У пункті три-три: «Автор розповсюджує наклад самостійно, за винятком ста примірників, які Видавництво розсилає бібліотекам». Так! Самі! У нас нема можливості розповсюджувати зараз! Так! Приносьте угоду завтра, бо директор в кінці тижня їде на виставку! До побачення! — вона гримнула слухавкою об телефон і мовила уже до нас: — Вибачте! Давайте рукопис, я вам покажу, що треба виправити! Я простягла їй прим’яті аркуші через стіл. — Так, сторінка двадцять шість. У вас тут заримовано «розв’язка» і «вчасно». «Туди» й «сюди» — не рима! — Угу, — промимрила я. — Ще тут. Сторінка тридцять вісім. У рядку порушено розмір. На «яблуку» я щораз зашпортуюсь. Задовге слово! — Там не «яблуко», — несміливо заговорила я. — Там «ябко»… — Яке «ябко»?Що це за слово? — Ну, це для колориту… Там в англійському тексті повно діалектизмів. — Хочете — лишайте. Але я не згодна. Далі. Сторінка сто дев’ятнадцять. «Крила розпахнуті»… — вона миттєво розгорнула орфографічний словник і знайшла потрібне місце. — «Розпахнуті» — русизм. Дивіться самі: слова такого в українській мові немає. Риму доведеться міняти. — Добре, я подумаю. Перероблю. — Так, решта — орфографія. Проглянете самі. Якщо за два-три тижні встигнете все зробити, — щоб уже оригінал-макет був готовий, — книжка буде надрукована дуже швидко. На фабриці зараз не так уже й багато замовлень. Ніна, що в її завдання входив комерційний бік питання, витягла з портфеля тоненьку течку з угодою. — Ось угода, — поклала вона течку на стіл. — Уже з нашого боку підписана. — Добре, директор підпише завтра, — пані літературний редактор підклала цератову папку під червоний телефон, — хочете — зразу зможете забрати, а хочете — коли оригінал-макет приноситимете. До зустрічі! Я вийшла надвір трохи причмелена. Обідня перерва вже закінчувалася, ми квапливо дибали вгору крутою вуличкою. На розі, доки ми чекали зеленого світлофора, Ніна несподівано запитала: — Оленка тобі розповідала, як вона Силоненка умовила книжку твою спонсорувати? — Кого-кого? — Ти хіба не знала, що Силоненко клопотання підписав? Я вклякла посеред дороги. — Не може того бути! — Дуже може. То ти Оленку якось запитай. Вельми цікаво. — Якось запитаю… А ти приходь до мене сьогодні на свято. — Що за свято? — діловито спитала Ніна. — Я ж тобі казала! Диплом перекладацького конкурсу обмивати будемо! — Мої вітаннячка! Я цілком забула. На котру годину? — Приходь на четверту. Гадаю, начальник не образиться, якщо ми п’ятнадцять хвилин робочого часу вкрадемо. Ми розпрощалися з Ніною біля ліфта, і я пірнула в темний коридор праворуч. Навіть не відчинивши ще дверей до відділу, почула, як заливається телефон на моєму столі. — Тисовська! — почувся Світланин голос, ледь я всунула писок у двері.—Де тебе носило? Тобі залицяльник дзвонив разів зо п’ять. — Андрій? — перепитала я, затамувавши подих. — А з’явився вже інший? — Що казав? — Уточнював, коли приходити і що приносити. — Інструктаж провела? — запитала я Світлану, скидаючи пальто і наспіх пхаючи його в шафу, аби начальник не помітив, що я запізнилася з обіду. На моє щастя, його самого ще не було. — Обов’язково! Дві годинки посидівши за комп’ютерами, розібравши нагальні папери так, аби на понеділок не лишалося пильних справ, ми потроху почали облаштовувати приміщення до свята. Диплом, отриманий за тексти, що тепер я впорядкувала у збірку перекладів, книжечкою стояв на столі, й усі, заходячи до кімнати, ніяк не могли оминути його та змушені були мене вітати й виголошувати хвалебні промови. Звільнивши від паперів стіл інженера з техніки безпеки (єдиний стіл, не обладнаний комп’ютером) і розстеливши на ньому минулорічні календарі, ми робили традиційні бутерброди, що без них не обходилися жодні посиденьки у нашому відділі: на білий хліб — тонкий шар майонезу, а на нього — дві шпротинки і півкружальця цитрини. А потім — бутерброди з рибним салатом, і з паштетом, і з червоною рибою, і з сулугуні, і просто з яйцем, наш похідно-вокзальний раціон, нашвидкуруч приготований, що так само нашвидкуруч зї'дався до крихти. — Перші кадри! — виголосила Віруся, коли я ще домащувала залишками паштету залишки булки. — Тобто гості… — Заходьте-заходьте! — підбадьорила я, й Оленка з Матвієм ступили в кімнату. — Диплом бачили на столі? Обійматися не будемо, бо в мене руки в маслі. О пів на п’яту двері вже не зачинялися, і запрошені вливалися в кімнату по двоє, по троє; доки було місце, сідали на чотириногі стільці, призначені для відвідувачів (наші, на колесах, ховалися за письмовими столами, але й вони незабаром були окуповані), а пізніше, коли кімната наповнилася голосами, рухами, сміхом ущерть, гості нуртували навколо столу, дзвеніли пляшками, шелестіли шоколадними обгортками. — Привіт шановній колезі! — почула я знайомий переливчастий голос над вухом. — Вітаю передових товмачів і зичу творчої наснаги. А ще — вчитись, і вчитись, і ще раз вчитись у класиків, — і Андрій Голод, бо це був саме він, витяг з-за пазухи касету з фільмом «Тіні забутих предків». — Дякую, шановний колего! Ти чого спізнюєшся? — мовила я, і серце тьохнуло. — Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена? — Проштовхуйся до столу, — заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було — як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд. — Ти чого така замріяна? — продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. — Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить, що тебе нема. — Ну, ходім, — я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови. — Нінка каже, — півголосом промовила я, — що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке? Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула: — Ти в своєї Світлани спитай. — Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей. — Ну, було, — раптом легко капітулювала Оленка. — І як тобі це вдалося? — Талант не проп’єш. — А все-таки? — Менше знаєш, краще спиш. — Ні, ти скажи, буде тобі комизитися! — А, не пам’ятаю! Відчепися, — махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»? Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп. — Тисовська! Де ти є? — Тут вона! — підвищила голос Оленка. — Сюди спускайтеся! — Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час. — Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця. — Вже час, вже час, — почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи. * * * За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва — закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка — як на недосяжну гірську вершину. — Ти знаєш, — раптом заговорила Оленка, — я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили. Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили». — Не може бути! Що сталося? — А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси — пам’ятаєш, я тобі обручку показувала? Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко. — А ще, — вела далі Оленка, — радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, — нічого вже нема! — Що міліція? — Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати. — Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна — чиста тобі клептоманка. Хіба вона не могла? — Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? — і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам. — Ну, тоді не знаю, — знизала я плечима. — З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала! — Наклепаю на тебе в міліцію! Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори. — Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили. — І? — Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться». — Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь. — А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде! Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу — і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим. — Пішли хутко! — кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва. Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї — диво дивне! — жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом. — Так! — відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. — Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення! Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку осінній кленовий листок, зірваний із гілки, опирався вітру кожною жилкою своєю, що, наче павутина, помережали його, а в центрі, в самому серці павутини причаївся вогник — останній промінь перед зимового сонця. — Обкладинка для вашої книжки! — пояснила пані літературний редактор. — Скоро піде у виробництво. Обкладинка сподобалася мені надзвичайно. — Коли буде готова книжка? — діловито поцікавилася Ніна. — Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці. Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку. — Так! Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон — твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись — англійську вимову, як хірург — вибитий суглоб. Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас. — А малюнок оцей, — спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, — потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться? — Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею. Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу. Ми вийшли з Ніною геть. — То ти Оленку питала? — дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. — Бо мені вона не зізнається… — Що саме? — не відразу збагнула я. — Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним — не дуже?.. — Питала. І мені Оленка не каже. — Ой і цікаво ж, — похитала головою Ніна, — чим Оленка його притисла… Розділ п’ятий, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПІДОЗРЮВАНИЙ Після тижня непевності повинна була прийти розв’язка — і вона прийшла. Ми з Матвієм уже майже заспокоїлися, майже знайшли хистку рівновагу між буттям і небуттям: були переконані, що звіриним нюхом би вчули, якби з Оленкою щось трапилося. Наш міліційний друг Ольжич мовчав, а коли ми на нього занадто насідали, відбивався неможливістю працювати напівофіційно. Ми мужності відкрито поговорити з Оленчиними батьками не мали, все чекали якогось чуда, все ждали, що Оленка сама собою з’явиться. Серед тижня Оленчина мама отримала від дочки листа — коротку відписку на три рядки приблизно такого змісту: «Все нормально, не нервуйся. Я поїхала у справах на кілька тижнів, тому сходи до мого начальника і спробуй оформити відпустку наперед — або хай Матвій сходить. Якщо не вдасться, тоді за власний рахунок». І до цього додавалися дві заяви. Мама була схвильована, та надмірного занепокоєння не виказувала — Оленка часом уміла щось таке утнути. А конверт? А на конверті жодного штемпеля нема, тобто вкинули його прямісінько в скриньку. На відбитки пальців його перевірити? Он начальник мій по обіді такі сліди на паперах лишає, що неозброєним оком видно. В неділю нарешті — сам — подзвонив Ольжич. — Чуєш, телефоную просто з вулиці, з автомата, щоб ніхто не підслухав, — з дивною ноткою в голосі почав він клацати своїми «ч» та «щ». — Розшукав я тобі авто — «Audі»-кавове-зернятко. Воно наразі в Угорщині. «А Оленка? Теж в Угорщині?» — засичала з мого живота зміюка, яка там із недавнього часу оселилася. Я цитьнула на неї. — Яку наругу я витримав, і не питай, — провадив Ольжич. — Тільки за моє ніжне ставлення до тебе… Дружино, ти нич не чула! — це, здається, не до мене. — Авто ніде ся не засвітило. Що ж до власника, то тут усьо вельми хитро. Номери жовті, вірно? — Це бомжеві ліпше знати, бо я ту «Audi» на очі не бачила. — Авто було зареєстроване на фірму, — говорив Ольжич. — Власниця її — Сандра Кройц, австріячка. На авті їздила не вона, бо останні кілька тижнів пеньком просиділа на романтичних голландських каналах, а тут «Audi» поставила в гаражі компанії, в яку вкладала гроші. До речі, пані Сандра — найчесніша бізнесменка, та під фірму вже давно стиха копає податкова: забагато грошей крутять в офшорних зонах. Діло мені почитати не дали. Проте… — Ну? — Дещиця інформації таки перепала. Зблизька пані Сандра ся виявила Лесею, нашою землячкою. Через інтернет знайшла собі гера Кройца і випурхнула в Австрію. Після розлучення довго ся з ним судила… — Було за що? — Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само? — Забагато клопоту з власною фірмою… — А йди-йди-йди! Від кого це я чую? — підтрунив мене Ольжич, а тоді повів далі: — Що не так із тою фірмою, податкова вже голову зламала. Ти не повіриш: контора продає квіточки, а в Києві має філію. Квіти і в нас купують, та не барзо шпарко, як ти можеш припустити, але ж канал постачання накатаний. Яка мораль? — Фрау Кройц і компанія возять через кордон замість квітів нелегалів, — сміливо припустила я. — Теж може бути. Словом, торба: нич кінців не знайти. Але загалом ти вдоволена моєю роботою? — Ольжичу, ти просто золото, сапфіри і смарагди в одному виробі. — Термоядерна суміш! — Скажи мені адресу фірми й гаража, і ця гидка п’явка від тебе відвалиться. — Нім ти ся відвалиш… Навіщо тобі адреса? — Ольжичу, май совість, не зупиняйся на півдорозі. — Дорогенька, коли мене виженут з роботи, віддаватимеш мені свою зарплату… — Цілу мою зарплату? Ні, дорогенький, компенсуватиму тобі тільки те, що тобі зараз платять… То де фірма? — Під контору вони орендують приміщення у Видавництві. — Де-де? …Довгі півтемні коридори, вузькі кабінети, шафи, що звабливо пахнуть старими вижовклими книжками. Портрети під склом, потріскані фотокартки, вицвілі написи на палітурках, зроблені старовинним шрифтом. І завіса важкого, віками не зрушеного пороху… — Саме так. І гараж зовсім поруч. І квітярня теж недалечко. — Шкода, не можу розцілувати тебе по телефону. — Іншим разом, іншим разом, дорогенька. Бувай здорова. …Коли цегляний масивний гараж постав перед моїми очима, годинник показував за п’ятнадцять шосту, і хоча він хвилин на п’ять поспішав, нервуватися було чого. «Який дурень попхається сюди в неділю ввечері?» — під’юджувала мене зміюка з нутра, моя нова товаришка, моє alter ego. Запнувши щільніще куртку, бо вечір швидко вистуджував місто, й діставши шоколадку, я примостилася за деревом, де на одиноку постать чужинки не звертали б уваги мешканці двору. За чверть години шоколадка скінчилась, і я занудьгувала. Де-не-де вікна у будинку над Видавництвом були прочинені, і звідти долинали приглушені, таємничі звуки. Раз по раз вмикалося світло, у кухнях люди сідали вечеряти, часто не засуваючи фіранок, і я зазирала в чужі життя, як у дитинстві — в німецький бінокль для слайдів, і кожна засунена фіранка несла в собі непрочитану, нерозгадану, не написану ще історію. Було вже п’ятнадцять по восьмій, і темрява підступно наповзала на місто, і я звернула увагу на постать біля гаража тільки тоді, коли брязкнув замок. Я нашорошила вушка. Чоловік зайшов досередини й увімкнув світло; мільйонами малих промінчиків воно відбилося від гладкої поверхні темно-синього «Jeep Grand Cherokee», який блищав у світлі шістдесятиватної лампочки, ніби діамант на сонці. Тугі шини, лискуча сталева решітка — і несподіваний номер: VEF 282, але весь секрет у тому, що табличку рівно посередині, між буквами й цифрами, розтинала розкуйовджена зелена ялинка. Машина виїхала, власник поставив її на ручне гальмо, скочив на землю і пішов зачиняти гараж. Абрикоса, біла й заквітчана, від чийого запаху я вже почала потроху дуріти, кидала тінь якраз на мене, ніби ми змовилися з ліхтарем, що поважно височів над нею. І в ту мить, коли чоловік, замкнувши двері, вертався до машини, він потрапив у круг світла — і я ледве не зомліла, не сходячи з місця. Я ж бо міркувала, з чого б це мені його тонка статура видалася такою знайомою! І незмінні світлі джинси. Чекай, а що тут робить він?.. Я вже приготувалася ступити — майже ступила — зі свого втаємниченого кутка, щоб покликати: «Андрію!» — коли двигун стиха загарчав, дверцята грюкнули, і мрія мого життя втекла у мене з-під носа. Не може цього бути!.. У вівторок після свят, ледь заскочивши до робочого кабінету, скинувши куртку й пожбуривши сумку під стіл, я відправила електронного листа: «Привіт! Шановний колего, ви ходили на першотравневу демонстрацію? Я вже подивилася твої касети „Once Upon a Time in America“ і готова тобі їх повернути». Андрій не забарився; я надибала його в коридорі, коли він тільки-но збирався відчинити двері нашого відділу. — Шановний колего, тримай касети. Дякую за просвітницьку діяльність. — А я тобі ще приніс. Він витягнув із відстовбурченої кишені жовтої куртки дві касети в коробках без жодних розпізнавальних знаків. Я взяла одну, розкрила коробку. — Ти їх тут купуєш — чи звідки вони беруться? — Ці, без наклейок, — пояснив Андрій, — з кіоску на Бессарабці. Дещо з-за кордону привіз. Там вони дешевші, ніж наші ліцензійні. — Звідки привіз? З Голландії? — Ні, цього разу з Австрії. «Чи не чули ми десь уже ці назви?» — улесливо запитала зміюка з мого живота. — І часто ти в Австрію їздиш? — поцікавилася я хрипко, потім прокашлялася. — Тебе ж ніби вчитися тільки в Голландію засилають… Андрій у нашій конторі належав до привілейованого класу: працював інженером на станції. Станція, розташована на паралельній вулиці, була найзагадковішим, найпривабливішим місцем: саме там, власне, і зароблялись усі гроші, які наша контора без жодного ліку тринькала. Як вони зароблялись, я не могла збагнути, бо вся станція складалася з високих металевих шаф, напханих мікросхемами на зелених платах, які щось без упину приймали й кудись без угаву передавали. Люди, які обслуговували станцію, щопівроку підвищували свою кваліфікацію по закордонах. Андрій відступив на мить од дверей, даючи дорогу Вірусі, яка виходила зі стосом кадрівських своїх паперів: наш ксерокс стояв на другому поверсі. Віруся, старша від нас років на п’ять, вродлива була красою незвичною, неукраїнською: щось у ній було невловимо східне — в темних очах, у темних вустах, і, незважаючи на прізвище на «-енко», її врода ніби й дійсно перенеслася з Азії, де вона зросла. Андрій обернувся до мене. — Я вертався через Відень, — він запнувся. — Ну, на KLM квитків не було. Чуєш, в Австрії вже буяє весна. Шановна колего, ти була на Пратері? — Не встигла… — буркнула я. — А в мене нова машина! — він іще раз на мить затнувся. — Ще скажи — «Jeep Grand Cherokee»… Андрій здивовано вигнув брову. Мене не полишало враження, що він увесь час хотів торкнутися рукою мого волосся, щоб упевнитися, чи справжнє (днями я пофарбувалась і тепер нагадувала рум’яний бурячок), але стримувався. Віруся поверталась од ксерокса з удвічі більшим стосом паперів; минаючи нас, вона зиркнула на мене, ніби застерігаючи від дурниць. — Ти як собі знаєш, — зітхнула я замріяно, зводячи очі на Андрія, — а я відсьогодні починаю тобі страшенно заздрити. — Ліпше купи собі таку ж, — порадив він. — Шановний колего, виступи спонсором! Ми розбіглися по нашому мурашнику. Я нічого в нього не спитала про фірму фрау Кройц, я нічого не сказала про Оленку, але ж яким чином його джип опинився в гаражі, що належить квітярні? Що, своєю чергою, прямцем веде — здається — до Оленчиного зникнення… * * * Субота видалася нудною й сірою. За вікном бризкав дощик. Хмари нависли над містом і притисли до землі весняне тепло, і там, де в землю вдаряли краплі, здавалося, з неї білими клубами підіймалася пара. Задзвонив телефон. — Привіт, — почувся голос Оленчиного нареченого. — Слухай, маю ще одну нездалу ідею… — Ну? — Ти не хочеш навідатись у квітярню фрау Кройц? — У дощ? — Наскільки я знаю, — мовив Матвій із притиском, — машина дощу не пропускає. — Моя машина поїхала на дачу. Чи в тебе є інша на оці? — Чекай на мене. Скоро буду. Скоро розтяглося на годину: Матвій заїхав по мене одразу по обіді. Я накинула куртку, щоб випадково не змокнути, хоча тепло було майже по-літньому. — Машина чия? — спитала я, розглядаючи новенький «Опель». — Брата мого машина. Він просив, щоб ми нічого не поламали… Я засовалась у кріслі. — Ой, кришечка від «бардачка» відвалюється! Матвій зиркнув на мене спідлоба. «Кришечка», а насправді вигнуті дверцята з заокругленими кутами, що чітко повторювали вишукані лінії салону, не тільки не відвалювалася — навіть шва довкола майже видно не було. — Слухай, у суботу ж усі крамниці працюють, правда? — з невеликим запізненням поцікавився мій водій. — Будемо сподіватися. Квітярня і справді працювала. Вона затишно собі розташувалася в одному з відділів колишнього гастроному неподалік од Видавництва. Біля входу нас зустрів смаглявий охоронець із золотою фіксою в роті, а за прилавком стояла молодесенька дівчина, мабуть, тільки зі школи. Коли вона заговорила, я на мить заплющила очі. Голос Сирени. Якщо Матвій вирішить тут замешкати, я не здивуюся. Прискіпливо роздивившись усі кактуси й перевіривши, що всі вони або вже цвітуть, або от-от готові розтулити свої пухнасті ніжні дзвоники, я недвозначно глянула на Матвія. Говорити мав він. — Можна бачити директора? Дівчина байдуже ковзнула по нас темним оком, підійшла до прочинених дверей у внутрішнє приміщення і гукнула: — Тут хочуть бачити Зиновія Самійловича. Охоронець зблиснув до нас золотим зубом, недовірливо роздивився, ніби хоче добре запам’ятати, проте зрештою провів до начальства. Зовсім молодий — як на свою посаду — директор сидів за комп’ютером і, здається, блукав інтернетом, бо відірвався від екрана рвучко, хоч і без охоти. Трудоголіки працюють і в суботу. — Зиновій Самійлович, — дуже ввічливо назвався він та одразу подав візитну картку. Його ім’я звучало дивно і водночас знайомо. Чорнявий, із круглим обличчям, симпатичний директор когось мені нагадував. Вірте мені: я не люблю брехні. Наша фірма, почали ми плести Зиновію Самійловичу, зупиняючи очі то на чистенькому підвіконні, то на «січкарці», яка в лоні своєму сховала назавжди всі паперові секрети, то на лубочних малюнках на стінах, але жодного разу на очах директора, наша фірма, казали ми, мріє озеленитися, і зробити це вона прагне саме за допомогою його квітярні. Ми оплатимо квіти за перерахунком, тільки дозвольте нам вибрати і випишіть інвойс (є таке модне слівце). Директор, здивований, що з такого пересічного питання ми звернулися саме до нього, провів нас у приміщення, вщерть забите зеленню, наказав комусь оформити замовлення, нам урочисто виписали рахунок, і ми забралися геть. Підозріливий охоронець із золотим зубом провів нас до виходу. На папері проставлена була назва підприємства: ТОВ «Абрикос», адреса і розрахунковий рахунок. На картці директора — прізвище, ім’я, по батькові. — Ну і що ти думаєш? — запитав мене Матвій, почухавши карткою кінчик носа. — Ти хочеш знати, чи схожий той директор на бандита? Ні, не схожий. Далі? — Слухай, ти ж Оленку довше знаєш. А як раптом ти б когось там упізнала? Чи той директор був би тобі про щось нагадав… — Той директор мені і справді був про щось нагадав, якби ще знаття про що! * * * Робочий тиждень — після чергових травневих свят — почався розслаблено. Вивчаючи сліди тарганів на телефоні, бо сили братися до роботи не було, я міркувала, як можуть зживатись у невеликому приміщенні мурахи, таргани, щури і люди, причому коли труїли три перші біологічні види, тікали з кімнати саме люди. Відірвавши погляд від чорних крапочок на сірій пластмасі, я розгорнула першу-ліпшу заяву до наказу й почала уважно вчитуватися: «Клопотання. Прошу надати допомогу у зв’язку з крадіжкою пані Бобинської». Господи, а цю хто викрав?.. «Йдеться про пограбування, — ласкаво мовила моя приятелька-зміюка. — Не крадіжку — пограбування…» Я труснула головою. Задзвонив телефон. Серце впало, потім підскочило: віконечко висвітило прізвище Андрія. Латиною — в телефоні — воно писалося як Holod, тож правило одночасно і за голод, і за холод. Слухавка сама заскочила в руку, і я прохрипіла: — Слухаю. — Альо! Привіт! — Добрий день вам. — Як справи? — спитав Андрій. — Так, як зліва. — Шановна колего, то ти вже всі касети передивилася? — Так, і найбільше мені сподобалося, що той бойовик закінчується пісенькою Еріка Клептона. — Хіба? А не Брайан Адамс співає? — Не плутай мене! Я чим, по-твоєму, слухала? — Добре-добре, — він помовчав. Тоді кахикнув: — Не хочеш пройтися від рогу до рогу в обідню пору? У мене перехопило подих. Недарма я їла цукерки з написом «Ваші мрії здійсняться»! Якщо так починається тиждень, що буде зі мною до п’ятниці? До обідньої пори ледве досиділа. Весело зазеленілий університетський парк привітно шелестів віттям. Андрій уже чекав на мене. Притулившись на білій облупленій лавці, сорок п’ять хвилин я слухала байки та жарти й була обізнана вже з усіма плітками зі станції. Жіноча половина станції обурюварася тим, що один із віце-президентів контори вимагав звільнити дівчину-телефоністку, бо та прийшла на роботу в яскравих «лосинах» і без спідниці. Чоловіча половина з цікавістю спостерігала, як монтують станцію EWSD: робота йшла через пень-колоду, й коли нарешті були побиті всі рекорди невдач: вночі щур перегриз оптоволоконний кабель, чоловіки почали закладатися між собою на гроші, чи технічний директор напише заяву «на власне бажання», чи накладе на себе руки. Отже, сорок п’ять хвилин я пильно слухала Андрієві оповідки. На сорок шостій хвилині я не втерпіла, бо синій джип, що оселивсь у гаражі фрау Кройц, гриз мене вдень і вночі. — Ти чув, — перебила я шановного колегу, — Оленка зникла… Востаннє її бачили, як вона сідала в кавового кольору «Audi» — і все. В Андрія в горлі булькнуло. — А це не пов’язано з пограбуванням? — за хвилю здобувся він на слово. Тиша причаїлася між словами, говориш ти… Чекай, а звідки йому відомо? Був офіційний наказ, Оленці надали матеріальну допомогу, але ж Андрій із бухгалтерією навіть ув одному будинку не сидить! Я подивилася на нього прямо: — Що ти маєш на увазі? І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка. — Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки. І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, — і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру — не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку — депортували прямим рейсом — літаком — із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги… Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику. — На ось тобі ще касету, — й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила — і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася: — Що там у тебе? — і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями. Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше. — Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці. — За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь. Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу! …Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою. Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін — і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь — і з розгону вклинився в чужу розмову. «…я не їду». «А хто поїде, як не ти?» Двоє чоловічих голосів, нічого характерного — ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича. «Андрій поїде. Готуй папери на нього». «Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати». «Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик». «А як відмовиться?» «Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?» «М-м-м… Але я до ваших справ не лізу — у мене інститут чистий…» «Все. Побалакаємо ввечері. Бувай». «А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай». Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», — що вона може означати? Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, — що б він сказав, якби додзвонився. * * * Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і — не повірите — Силоненко, заступник мого начальника. Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував: Вертаюсь думкою в той день, Коли торкнулися грудей Твої блаженні перса Вперше… Я змахнула непрохану сльозинку. О чверть на десяту моя синя чотириколісна мрія підкотила до дверей гаража, і я щільніше запнулась у листя кущів, смарагдове і буйне, як буває зелень лише навесні. Андрій загнав машину всередину і попрямував із двору. Ступаючи слід у слід, я, завертаючи за ріг, ще встигла побачити, як він щезає в дверях Видавництва. Коридори Видавництва спали; жодного руху, хоча хтось же мав відчинити його суботнього ранку? Навіть віконечко вахтера глянуло на мене незрячим оком. Андрій завів мене на третій поверх, десь за рогом рипнули двері — і кроки стихли. Я підійшла до найближчих дверей і припала до лиштви, спробувала стишити калатання серця, прислухалася. Тиша. Шурх-шурх, ніби хтось гортає папери. Знову тиша. Кроки, але не до виходу, а в протилежний бік. Знову шурх-шурх, тоді клацнули якісь дверцята. Кроки вертаються. Тиша. Потім приглушене туркотіння — певно, клавіатури комп’ютера. Шелест паперів і туркотіння тривали досить довго, а тоді почулося сім ніжних гудочків: набирався телефонний номер. — Альо! Привіт! — почувся Андріїв голос. — Я в офісі. Де папери? Знову кроки, знову шурх-шурх, потім голос: — Альо! Знайшов. Що ще? — (Пауза). — Давай, я записую! — (Ще одна пауза). — Все, записав. Привіт! Дзенькнув телефон. Я відступила від дверей. Півтемний куток, протилежний од сходів, захаращений будівельним мотлохом; я присіла на якусь скриню. В повітрі вловлювався запах свіжої фарби від недавнього ремонту. Андрій змусив мене нервуватися ще чверть години. Ноги відвалювалися через хвилювання, скриня — тверда й незручна, хочу пити, хочу… Вухо вловило клацання замка, знайомі кроки, які віддалялись у бік сходів. Я вагалася. А справа в тому, що в шість рочків я роздобула маленьку книжечку, де кривенькими літерами вписала власне прізвище. Вона й досі в мене. Не впевнена, що вона мала символізувати за задумом, швидше за все, міліційне посвідчення. У шість рочків я вирішила, що нема нічого захопливішого за роботу слідчого. Коли мені виповнилося дев’ять років, ми з татом завели тонкий зошит у жовтій обкладинці, який підписали «Пригоди Гриця Шукайла». Пригоди вигадував тато, я записувала. У найпершому оповіданні — до другого ми, на жаль, не дійшли — на смітнику Гриць Шукайло знайшов чобіт, у чоботі — ногу; ногу, звісно, неживу… Вже коли я закінчувала університет, моя колишня однокласниця домовилась зі знайомим суддею, який завів мене у приймальню районного суду, де кілька годин я просиділа над товстезною справою, переглядаючи десятки сторінок зі зразками того самого підпису, читаючи, як легко, виявляється, на базарі купити наркотики, вдихаючи запахи жаху, брехні та злочинів… Я слухала, як циганки вимолюють у суворих лейтенантів свободу для своїх чоловіків, слухала міліційну лайку впереміж із жартами, і на жарти трохи награним сміхом відзивалися секретарки в приймальні. Я хотіла про це написати. Якось «за чаркою чаю» я зовсім серйозно сказала Олегу: «Ольжичу, дістань мені відмички». «А зірку з неба?» «Я просто хочу побачити, який вони мають вигляд». «А без цього не спатимеш?» І все-таки він дістав — цілий набір. Зараз, намацавши в кишені відмички, я відчула, як у серці кольнула голка — голка авантюризму. До того ж мені страшенно кортіло як-небудь використати поліетиленові рукавички, що лишилися від останнього разу, коли я фарбувала волосся. Ми стільки начиталися про відбитки пальців, що, «йдучи на справу», я всюди їх за собою тягала. Згадка про небезпеку не потривожила мене. Під дверима я послухала, потім постукала, потім посмикала ручку. Тоді натягнула рукавички. Замок простий — його не встигли замінити після ремонту. Так, як колись показав Ольжич, я тицяла металевими паличками у шпарі. Якби ще руки не так тремтіли!.. Щось дзенькнуло всередині замка. Прочинилися двері. Звичайна собі контора. Кілька комп’ютерів, ксерокс, кавоварка — знайомі атрибути офісного життя. Перетнувши кімнату, я підійшла до шаф. Файли у шафах були розсортовані за роками, не за напрямками діяльності. Остання тека заповнена хіба на третину. Листи, запрошення, факси — все впереміш. Шелест сторінок був — наче шерхотіння піску в маленькому скляному часомірі, де кожна піщинка падала вічність, і крізь ту вічність чулися тисячі незнайомих голосів, що одночасно викрикували різними мовами. Серед тих голосів я вчула слова знайомі, слова, що могла зрозуміти. Мова ніби линула до мене, та її глушили кроки, що теж наближались. І враз я зрозуміла, що і мова, і кроки лунають не в моїй уяві, а з-за дверей, і от-от відчиняться двері… Що мені робити? Що діяти? Рвучко я закинула синій товстий файл на місце й сахнулася до вікна — тільки ж як стрибнути з третього поверху? Серце вистукувало голосніше й голосніше і вже перекривало гупання кроків; я сховалася за тумбочку, заслонивши голову руками, зачаївшись, і на мить забула, як дихати. На довгу-довгу мить… Голоси почали віддалятись. Я безсило опустилася на підлогу. Посидівши хвильку, я набралася духу й переглянула щоденники, які лежали на столі, проте були там усе якісь незначущі записи. Ну, лишився ще настільний перекидний календарик. Розгорнутий він був на двадцять дев’ятому травня. Сьогодні теж субота, але тільки двадцять друге. На аркуші стояв єдиний запис: «Нивки, перетин Перемоги і Щербакова. „Сигарети“. 9:30». Нижче, більшими літерами, було приписано: «Паспорт!» Паспорт мене страшенно заінтригував. Якщо саме цей запис зробив Андрій (сором! сором! я не знаю його руки! записки, якими ми обмінювалися на роботі, літали з комп’ютера в комп’ютер, не торкаючи паперу, не лишаючи слідів у реальному світі; все наше спілкування було якимсь віртуальним, якимсь незаземленим, але цей великий, квадратний, ніби дитячий почерк — саме такий йому і пасує) і якщо Андрій потрібен для того, щоб перевезти щось через кордон, то від’їзд призначено саме на 29 травня. В іншому разі який із мене детектив?! Ксернувши напис, я ще раз роззирнулася навсібіч. Око моє впало на тумбочку, за якою я щойно ховалася. На замкнену тумбочку… Ще минулого року влітку в мене була нагода навчитися відмикати такі металеві тумбочки ножем. Пропхаєш ножа між шухлядкою і стінкою, посунеш вгору — і готово. Потім треба тільки повернути отой пластмасовий дрючок на місце й зачинити. І жодних слідів. Коли хтось із нашого відділу хворів, а ми не мали ключа, щоб добитися до документів, наш конторський електрик приходив з ножем на допомогу, тимчасово перекваліфікувавшись на слюсаря, і розважав жінок невигаданими історіями. «Звідки ти так багато знаєш?» — допитувалися ми в нього. «Я не багато знаю — я просто довго живу». Висунувши верхню шухлядку, я зазирнула всередину. Там, поруч із коробочкою для печатки й проштампованими бланками відряджень, виблискував синім оком крихітний золотий талісман від уроків, який сам попросився мені в руки минулого літа в Стамбулі та який зник під час пограбування з Оленчиної квартири. Золотий талісман, що мав зберегти — і не зберіг Оленку. Розділ шостий ПІДЗЕМНИЙ ЛАБІРИНТ Невловимий Ольжич, заклопотаний своїми міліційними справами так, що знайти його не можна було ні на роботі, ні вдома, сам подзвонив мені хіба раз, аби поцікавитися, чи ніколи Оленка не згадувала такого собі пана Рибицького. Рибицького? Прізвище ніби й знайоме, та з Оленкою в мене ніяк не асоціювалося, радше з чимось дитячим, домашнім, давнішнім, а з чим — хіба згадаю! — А хто це і який із себе? — спитала я. — Хто — не тре’ тобі знати, а от із себе він такий невисокий, опецькуватий, років п’ятдесятьох із виду. — Якийсь опецькуватий ходить до Зиновія Самійловича з «Абрикоса». Можеш у Матвія розпитати, він його бачив кілька разів. А Оленка такого, здається, не згадувала. — Ну, не згадувала — і файно, — мовив Ольжич і, нічого не пояснивши, попрощавсь. Я вирішила не сушити голову дарма. Хоча здоровий глузд і підказував мені, що золотий талісман із блакитним очком від уроків купити можна в будь-якій ювелірці, я все ж розповіла про нього Матвію, але про візит свого шановного колеги до одного з офісів у Видавництві і слова не зронила. Оленчин наречений, почувши про талісман, поставився до розповіді напрочуд серйозно. В результаті мені довелося взяти з кінця травня відпустку, а Матвій оформив тиждень за власний рахунок. Двадцять дев’ятого зранку, тихцем привласнивши батьківський транспортний засіб, я до Матвія підкотила вже на колесах. — В кіношку не хочеш? — На дитячий сеанс? — без посмішки запитав Матвій. — Тоді на вибір: пляж, морозиво чи видавці. Проїхавши вулицями, запрудженими машинами останніх лінивих дачників, що не прокинулися до схід сонця, ми заїхали у двір Видавництва і припаркувалися під знайомою абрикосою. Крізь зелень листя світилася дрібненька ще зав’язь, бо дощі цього року Київ оминали. Вже два тижні люди чекали справжньої зливи, що звістила би прихід літа, та хмари накочували хвилею, грізно нависали над заспаними будинками — і втікали назад, у небо. Ліниво кусаючи морозиво й понад усе проклинаючи спеку, яка вже передчувалась у повітрі, ми сиділи під вікнами будинку над Видавництвом і розважалися тим, що вгадували, хто з літераторів вийде з нього в наступний момент. У цій грі ніхто не виграв, бо район був престижний, і літераторів із будинку помалу витісняли хлопці в широких яскравих краватках і на яскравих машинах. О дев’ятій ми спостерегли, як високий русявий парубок із діловим виглядом попростував до гаража. Матвій дивно хрокнув, а я швиденько завела двигун. Темно-синій «Jeep Grand Cherokee» невдоволено забуркотів, потицявсь у численні гаражі в невеличкому дворі та нарешті вислизнув на вулицю. Ми за ним. Матвій замислено мовчав. На Нивках під мостом ми дивом не протаранили автобус, що розвертався, бо я занадто ревно стежила, як біля кіоску «Сигарети» до Андрієвої машини підсів другий — смаглявий дебелий парубок, наш знайомий охоронець із квітярні. Нарешті Матвій оговтався і штовхнув мене в плече: — Що відбувається? Я зосередилася на дорозі, я не могла відповісти. Матвій пхнув мене знову. — А що таке? — відгризнулась я. — Що тут робить твій шановний колега? Бо присутність отого бандита з золотою фіксою в роті мене не дивує. А от другий… Колишнім Брест-Литовським проспектом джип рушив геть із Києва. Мирно проїхавши КПП, ми посунули Житомирською трасою. Сонечко пригрівало у спину й нагадувало, що скоро перелізе наперед і почне сліпити очі. У прочинені вікна влітало тепле повітря і з низьким гулом завихрювалося на задньому сидінні. — Що він тут робить? — повторив Матвій. — То його гараж і його машина! — І ти знала? І ти весь час про це знала?! Джип повівся цілком сумирно: йому чомусь вистачило ста десятьох кілометрів на годину. Не скажу, щоб він зовсім не порушував, але робив це якось пристойно і мою стареньку «вісімку» не змушував захекуватися. Ми намагались не віддалятися від Андрія більш ніж на одну машину, сподіваючись, що джип, хоч і високе авто, може за собою хвоста й не помітити. В Рівному мій шановний колега пообідав із приятелем у центрі міста в ресторані — затишному такому гніздечку, з водоспадом у меншій залі, з м’якими диванами в більшій, з живою музикою вечорами, — а ми купили два хот-доги і продовжили плавитись у машині. У Львові, поки Андрій та його супутник влаштували собі підвечірок, ми з Матвієм відвідали досить пристойний туалет, а потім помінялися місцями, і на задньому сидінні я змогла нарешті випростати заклякле тіло. Львів проводжав нас червоним заходом сонця. Довгі промені ще відбивались у низьких вікнах, помалу сповзаючи за обрій, і на землю спускалася вечірня прохолода, нагадуючи, як близько тут гори. Не збавляючи темпу, Андрій почесав на Стрий, ми за ним. Виглядає на те, що до ночі ще будемо в Чопі. — Ти долари маєш? — запитала я, проводжаючи очима дроти уздовж дороги. Десь попереду в густих сутінках угадувався джип — химерної форми, ніби над дорогою пливла велика чорна хмара, підсвічена червоними вогнями. — При економному використанні можна вижити найближчі чотири місяці. — Ого! Отже, їдемо завойовувати великі світи. — От чи далеко заїдемо? На кордоні Матвій мужньо заплатив за два ваучери з власної зарплатні — і ми рушили далі. У віконечку пропливали довгі ряди яскравих, сліпучих ліхтарів, таких незвичних для наших доріг, — вони одразу впадають в око подорожньому, тільки-но він перетинає кордон. Рівна дорога, м’яка на вигляд, як шкірка чорного короткошерстого котика… Скрутившись бубликом на задньому сидінні, вмостившись, як у кубельці, я миттєво захропла. Розбудило мене відчуття якоїсь переміни. Машина не рухалась, і не чути було буркотіння мотору, і не рипіли шини, торкаючись асфальту. — Стоїмо? — запитала я спросоння. — Стоїмо. — Що ж так? — Я їх загубив. Матвій з’їхав з дороги на зручну стоянку, де ночувало вже кілька вантажівок. Цілодобове кафе весело й заклично світило вогнями, тільки музика звідти долинала незвична для українського вуха. На вивісці був намальований бадьорий ковбой. Напис я не змогла прочитати, зашпортнувшись на голосних, які всі поспіль були наголошені. — Слухай, — промовив Матвій по паузі,— вертаємо назад чи їдемо далі? — А далі — то куди? — Далі — то, мабуть, у Будапешт. — Ну, якщо ми вже в Угорщині, шкода вертатися. Поїхали в Будапешт. Хтозна, раптом наздоженемо їх у дорозі? — Готель хоч один дешевий знаєш? — спитав Матвій. — Мариночку провідаємо в її новій квартирі. Моя університетська приятелька Марина, яка зараз студіювала в Центрально-європейському університеті англійську літературу, давно вже запрошувала мене в гості, але досі нагоди не траплялося. Змінюючи Матвія за кермом, я підбадьорювала себе, що якось до ранку дотягну, та коли ми нарешті подзвонили Марині у двері, я заледве трималася на ногах. Після блукання ранковими вулицями Будапешта, коли ми, куди б не повертали, керовані дорожніми знаками, за десять хвилин все одно опинялися на площі Героїв (блуд водив!), і Андрій, і синій джип забулись, а уява малювала велике горня гарячого чаю з лимоном і м’яку постіль. Заспана й розкуйовджена Марина відчинила двері. — Крихітко, це ти, це ти! — почувся її високий голос, у сірих очах мигнули іскри, і я з полегшенням зітхнула: не вижене. — Приїхала, моя хороша! Ну заходь уже, заходь, як припхалася. А це кого ти з собою притягнула? Нашвидку напоївши нас чаєм, Марина хапливо покидала книжки в торбу та зникла за дверима: університетська бібліотека чекала на неї. Ми нарешті змогли випростатися на ліжку. Сон блукав кімнатою цілий день. Надвечір, рвучко розплющивши очі — так буває часом: здасться на мить, що забув щось важливе зробити, — я нарешті виповзла, як примара, в кухню. Матвій копирсався виделкою в підозрілому капустяному салаті — більше нічого в Марининому холодильнику не виявилося. Розсудливо пояснивши, що на гривні тут не продають, я витягла з Матвієвої кишені півсотні доларів і вийшла на полювання. Міста я зовсім не знала, тож Маринину вулицю (за два кроки від центру, від Deák tér) червоним відмітила на карті й посунула в незвіданому напрямку. Люди снували містом, заклопотані й неуважні. А вдягнені — ніби зовсім не для прогулянок пішки, ніби кожного за рогом чекає автомобіль із шофером-французом. (А насправді треба сідати за касу й жити своїм життям…) Уподобавши собі чемну будку, я зміняла долари на форинти, накупила готової їжі та, раз по раз звіряючись із картою, рушила додому. На перехресті погляд мій зупинився на жовтому фасаді, схованому за лапатими деревами. На тихій вулиці, де самі посольства та консульства, за рогом двоповерхового будиночка причаївся чорний чавунний кіт, готовий перестрибнути з гілки на гілку. Котові я не здивувалася, бо Угорщина — відьомський край, тут відьми тобі підморгують ледь не з кожної ятки, і розвозять туристи по світу довгоносих бабусь, одягнених у мачулу, що потім літають у них по хатах на мітлах. Помилувавшись чавунним котом, я рушила вперед. Очі вбирали темну зелень дерев, задивлялися на середньовічні вигнуті ґрати на півкруглих вікнах, сягали верхівок чавунних ліхтарів; раптом зір зачепився за машину, припарковану на порожній стоянці якогось посольства, — і я вклякла: це ж саме той джип, і ялинка в номері на місці! Ні, так не буває! Так буває лише в казках… «Або у відьомських краях», — підказала мені зміюка з нутра, що сьогодні була на диво ніжною. Мимохіть я опустилася на брівку. Посольства сьогодні, в неділю, працювати ніяк не можуть, чому ж цей джип саме тут? Мій шановний колега клопочеться за візу у справжню Європу? Вечір обіймав місто і пестив будинки, але видно було, як удень: високі ліхтарі схиляли круглі голови над вулицею і приязно кивали проїжджим машинам. Просидівши з півгодини під деревом і не помітивши в посольстві жодного руху, я пішла додому. Дорогою купила три пляшки темного пива. На Марининій кухні, підтанцьовуючи під музику, яка розливалась у мене в душі,— джип знайшовся, й чомусь мені здавалося, що подорож наша принесе нам іще несподіванки, — я відкорковувала пляшки з пивом і різала шинку. Я стрибала від холодильника до столу, наспівуючи про весну словами «ВВ». — Крихітко, ото чого ти танцюєш? Ото проґавиш свого красеня на джипі — і що тоді? — Марина саме витрушувала на стіл із сумки чотири величезні апельсини. — Бог із ним! — махнула я рукою. — Ніде він од нас уже не дінеться. А чого апельсинів чотири? — Мені три, й вам один на двох. Ми знищили шинку — тільки блиснуло. Марина підсунула ближче до себе відро з тим підозрілим капустяним салатом і з повним ротом спробувала вимовити: — Крихітко, кажи, і чого ви за ним слідкуєте? — вона ковтнула. — І чого ви не дасте людині спокій? Товаришка моя, насмішкувата і трохи зухвала, майже не визнавала серйозної мови. З нею ніколи не можна бути певним: те, що вона в цю мить каже, — не жарт. Прізвисько «Крихітка» вона мені дала, певно, за те, що і на зріст я вродилася дай Боже, ще й на три роки за неї старша. — Не знаю, але треба ж десь відпустку проводити. У тебе тут гарно. — А що будете з бандитами робити, коли нарешті вистежите? — поцікавилась Марина й відправила до рота гору капустяного салату. Я зібрала кілька тарілок і відкрутила воду, не передбачаючи, що шалений струмінь обіллє мені ноги. — Затягнемо до тебе, припнемо до ліжка й будемо катувати. — Правильно, так їх!.. Наступного дня о п’ятій ранку ми з Матвієм уже стояли на чатах. О дев’ятій, коли я додивлялася яскравий пригодницький сон, на стоянці з’явився смаглявий хлоп із золотим зубом. Матвій пхнув мене, і я автоматичним рухом повернула ключ запалювання. — За ним? — поспіхом запитала я. — А де ж Андрій Голод?.. — Краще живий собака, ніж дохлий лев. Умить залишивши нас позаду, джип попрямував у верхнє місто — в Буду. В довгому хвості машин, що поспішали на роботу в понеділок зранку, ми, насилу наздоганяючи синій джип, перетнули міст і опинились у районі вузьких заплутаних провулків. Крамнички відчиняли двері, виставляли квіти на тротуар; церква Богоматері височіла струнка, як свічка. Кам’яні мури, вузькі вікна, чавунні огорожі, написи латиною на чорних важких таблицях — як на скрижалях… Наша «вісімка» вискочила з-за рогу, і я різко загальмувала. Джип боком майже притерся до вуличного ліхтаря, який чомусь іще й досі горів. Ми позадкували і знов заховалися за ріг. Синій джип стояв навпроти дивного музею. Засклена схема коло дверей сповіщала, що це — «Budavari Labirintus», підземний лабіринт, щось на кшталт Печерської лаври, але значно реконструйований. Два квитки коштували недорого. Вхід до лабіринту — звичайно ж, залізна брама-ґрати, приліплена на кам’яній стіні: півкруглий низький вхід, перед яким треба схиляти голову. Почувся далекий плюскіт води. Впевнена, що могли тут бути й інші туристи, крім нас, бо долинали нечіткі голоси та нервові скрики, але в цих вузьких переходах люди не зустрічалися — тільки розминалися. Ми коло за колом проходили історію людства від найдавніших часів. Ледь пам’ятаю якісь ланцюги, заглиблення у стінах, що мали б символізувати печери, знаряддя для тортур часів інквізиції, дивну похоронну музику, яка гнітила більше, ніж гнітила б тиша. Кілька поворотів — і ми натрапили на кімнату, де з фонтана у вигляді чаші дзюрчала рожева вода, кольором схожа на вино, але без його знадного запаху. Обминаючи фонтан, я підвела очі, сягнувши кінця коридору. Де коридор розділявся на дві ріки, чийсь тонкий силует у картатій сорочці та світлих джинсах майнув праворуч у темряві. Поряд із ним у півмороці вгадувались обриси дебелого охоронця з квітярні. Схоже, Андрій Голод уже чекав на приятеля. Але чому в музеї?.. Матвій торкнувся моєї руки. Якби ми були туристами, на роздоріжжі мали б повернути ліворуч — там, десь у глибині, плюскотіла вже менш гнітюча музика: на зміну середньовіччю приходили новітні часи. По праву ж руч одкривався вузький і низький прохід, загороджений стрічкою червоного оксамиту. Далі — кругла печера, розкидані півзотлілі кістки; з печери витікав довгий коридор, у якому тільки-но зник такий знайомий силует. Над входом у печеру висів ліхтар. Я зняла його з гачка, пірнула всередину. Матвій хотів смикнути мене за рукав, але ноги мої вже зробили крок, і його долоня ковзнула тканиною сорочки, не втримавши її. Світло рухалося по стіні попереду нас, та не в змозі було освітити і два метри коридору. Ми рухалися майже навпомацки. Спереду почулися віддалені кроки; я завмерла, пхнувши Матвія ліктем у бік. Він пригнувся і теж завмер — у незручній позі. Ліхтар націлений був у глиб коридору, і тепер, звісна річ, світив занадто яскраво. Ховаючи світло, я завела руку з ліхтарем за спину. На півдорозі старовинне одоробало за щось зачепилося, Матвій здушено пискнув, ручка ліхтаря клацнула — й скляна посудина полетіла на кам’яну долівку. Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою — і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри. Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати. — Сюди, — мовив хтось німецькою із темряви. * * * Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами — занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі… Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини. Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження — великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами… Розділ сьомий ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ Перші тижні по Йордану були у нашій конторі часом, коли, відгулявши новорічні свята, нарешті всі починали працювати на повну силу. Роботу, здавалося, не переробити до наступних свят. У п’ятницю, в передостанній день місяця, коли я майже розгребла завали паперів, передусім вирішила заповнити табель, бо це робота найлегша: механічна. Правду кажучи, й переклади наказів я вже давно навчилася виконувати механічно, не підключаючи до справи мозок, але табель треба скласти зараз, доки заступник начальника не втік з обіду, бо начальник утік іще зранку. — Вірусю, — обережно спитала я, щоб ніхто інший не почув, бо за бозна яким неписаним правилом я мала таку інформацію тримати в голові або відмічати в календарі,— а тобі за цей місяць ніхто лікарняного не здавав? — Непийпиво здавала. — А на які дні? Віруся все чудово зрозуміла. Вона саме порпалась у кадровій базі даних, тож витягла потрібну інформацію за кілька секунд. Вісімки за повноцінні години роботи в моєму табелі місцями перетворилися на охайні літери «л». — Зачекай, — пригадала я, — а її ще два дні не було, правда? Питання своє я вимовила занадто голосно, тож Віруся принишкла за комп’ютером, не підводячи голови. Непийпиво ж натомість відірвалася від монітора і швидко підійшла до мого столу. — Ти табель заповнюєш? — поцікавилася вона, роздивляючись букви «л» на екрані.— Ти мені за двадцять перше і двадцять друге поставила вісім годин? — і вона провела пальцем по екрану. Я звела очі. — Мене Силоненко відпускав, — мовила Непийпиво. — Він у курсі. І вона поважно пішла до столу. Тут мені пригадалося, що Світлана на позаминулому тижні теж кілька разів не виходила на роботу. Я під’їхала на кріслі до Світланиного столу. — Ти скільки днів цього місяця прогуляла? — суворо запитала я. — Тільки два, коли Ларс відвозив мене в лікарню, але не відмічай їх у табелі, бо я з начальником домовилася. — Добре, повіримо тобі на слові. Віддрукувавши табель, я підписала його сама, помилувалася на бездоганність виконання і підсунула на підпис Силоненку. Силоненко, заступник начальника відділу кадрів, — ставний, високий, з сивиною в чубі й козацькими вусами — як такий не викличе довіру? — відповідав за соціальний захист співробітників нашої контори, в тому числі й за житло. Номінально він розподіляв безвідсоткові позики на квартири, які подеколи хтось отримував, і тішився своєю необмеженою владою над долями людей. Часом тішився, часом користувався. З Силоненком я намагалася не перетинатися — роботи спільної ми не вели, а горілку пити в нашому відділі після роботи я не лишалася. Сьогодні я спокійно й вдоволено клацала мишкою комп’ютера, коли Силоненко кинув мені на стіл непідписаний табель зі знаками питання проти клітинок, де Світлані було зараховано вісім годин повноцінної роботи. Треба було це передбачити!.. Коли попередній віце-президент, що йому підпорядковувалося моє начальство, відчалив із нашої контори на білому пароплаві в напрямку Індії, щоб розвивати телефонний бізнес там, на його місце прислали нового, теж голландця, який причарував половину жінок у нашій конторі, а серед них і Світлану. Світлана, зі свого боку, не звикла ніким милуватися на віддалі, тож не минуло й півроку, як роман між нею і віце-президентом із королівським іменем Ларс почав збурювати хвилі в нашому конторському болоті. Якби вони просто крутили роман, пристрасті, гадаю, досить скоро вляглися б, та Ларс вирішив, що варто кинути свої молоді нерозтрачені сили на боротьбу з корупцією, яка панувала у переважній більшості відділів нашої контори, а найперше — в кадрах. Тут війна перейшла на якісно новий рівень. Силоненко зненавидів нового віце-президента люто. Сторожко озираючись, він піднімався на третій поверх нашої контори і вужем заповзав до кабінету президента — давнього свого знайомця ще з міністерства. Пригладивши сивого козацього чуба, він брав із руки секретарки горнятко кави і пошепки зронював, що Ларс — шпигун капіталізму, який використовує своїх підлеглих для отримання надсекретної інформації. Маячня? Але факт: одного дня президент викликав мене до кабінету на третьому поверсі й запитав, які стосунки пов’язують мене зі Світланою і Ларсом. «Світлану я знаю багато років», — відповіла я здивовано. «А які стосунки пов’язують Ларса і Світлану?» «Либонь, це краще запитати в неї самої». «Я президент, я маю знати все, що відбувається в конторі. Ви ж розумієте, вам тут іще працювати…» В очах мені спалахнули мільйони червоних леліток. «Я можу бути вільна?» Зараз, задушивши в собі образу, я підійшла до Силоненкового столу і поклала на нього табель. — Юлію Валентиновичу, вибачте, але чому ви поставили тут знаки питання? У Силоненка смикнулися губи, а тоді він одповів: — Ці два дні Світлани не було на роботі. — Наскільки мені відомо, в перший день її не було тільки з обіду, але начальник сам відпустив її до лікарні. І на другий день також. — Я нічого не знаю. Якщо начальник її відпустив, то хай він табель і підписує. — Юлію Валентиновичу, але ж ви розумієте, що начальника нема, а в понеділок табель здавати буде пізно. — Мене це не обходить. Обличчя моє пашіло. Ховаючись за монітором, Непийпиво з цікавістю спостерігала за нами. Мені урвався терпець. — А кому ще мені поставити прогули? — не втрималась я, мимохіть метнувши у неї погляд. Силоненко вибухнув: — Ви, — він раптово перейшов на «ви», хоча за старою радянською звичкою раніше й не зважав на такі дрібниці,— ви намагаєтеся вигородити Світлану, бо вас пов’язують незрозумілі стосунки з віце-президентом. Між іншим, президент зацікавився, чому комерційна інформація раптом стає відомою за межами нашого відділу. Служба безпеки уже з’ясовує… Крізь сльози, що підступно накочувалися на очі, я, борючись із власним голосом, прохрипіла: — Тож це ви, ви?.. Минулого тижня… Коли президент викликав мене… Вербував… Силоненко зблід. — На вашому місці я би поменше бовкав, хто кого куди викликав!.. Але я вже не слухала. Я зірвалася на крик. — Ви не смієте безпідставно мене звинувачувати! Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад! Силоненко пробурмотів щось нерозбірливе. Не знаю, чи було в кімнаті тихо, чи стояв галас. Звуки вимкнулись, і лишилося тільки світло під стелею, і за шибками чорні стовбури дерев, а зимове небо — вище, вище, там, куди не сягали вікна першого поверху… — Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад! — Я забираю! — гаркнув Силоненко, підписав табель, жбурнув мені на стіл і кулею вилетів із кімнати. Слідом за ним вилетіла я. В туалеті, зарюмсану й нещасну, мене розшукала Оленка. Запхавши руки в кишені темно-червоного картатого піджака, вона мовила: — Ходи зі мною до Матвія на день народження. Я тебе запрошую. — В такому вигляді? — повернула я до неї обличчя з чорними патьоками. — Змиєш фарбу, а я тобі зараз мою косметичку принесу. На відміну від мене, Оленка завжди носила з собою цілу торбу косметики, за що одного разу й поплатилася: сумка, де, крім помади, гребінця, рум’ян, люстерка, пудри, лежали парфуми, які подарував їй Матвій, — дорогі, вишукані, рідкісні в Україні парфуми, — гепнулась на землю, і розбилася фігурна малесенька пляшечка, і довго ще пахла терпко та п’янко Оленчина сумка. На другому поверсі, на вході до відділу продажу, до нас приєдналася Оленчина товаришка Ніна. У великому приміщенні відділу продажу, на двох зсунутих докупи столах, накрита була пишна гостина. Бутерброди з червоним кав’яром — головною прикрасою нашого часу, що тільки-тільки переставав зватися голодним, — цілою пірамідою лежали в центрі столу, просто на розстеленому білому папері. Навкруги примостилися шпроти, шинка, сир, оселедець, салати в крихітних розетках з пісочного тіста, печінковий паштет, фаршировані яйця й помідори, нарізані кружальцями довгі французькі багети, що саме увійшли в моду. В кутку, відгороджені стосом одноразових тарілок, височіли впереміш пляшки з вином і горілкою, коньяк, лимонад, мінеральна вода й пакети соку. Келишки та склянки вже давно розібрали гості, що не спізнилися на свято, тож пошук пластикової одноразової тари для кожного нового прибульця супроводжувався загальним заворушенням. На окремому столі по-королівському розлігся торт, оточений розсипом веселих тістечок, що просилися, як у книжці про англійську дівчинку Алісу: «Скуштуй мене!» — Подарунок який? — запитала я в Оленки. — Приєднатися можна? Ніна, однією рукою розмотуючи на шиї шарф, другу запустила в сумку й витягла справжній мисливський ніж, надійно зашитий у матову, м’яку, приємну на дотик коричневу шкіру. Гостре лезо виблискувало хижо, але рівчак для стікання крові був на ньому лише з одного боку. — Всі крамниці об’їздила! — пожалілася Ніна. — Дорогий? — спитала я. У мене самої вже загорілися на такого ножа очі. — Тридцять баксів. У складчину. Нам відомо було, що для Матвія рюкзак і гори — єдина втіха, а мати такого ножа — чи не найнеобхіднішу річ у поході — його давня мрія. Простягуючи Нінин трофей Матвію, ми несамохіть стежили за його реакцією. Не приховався від нас ні звіриний зблиск в очах — на мить, на одну частку секунди, — ні лагідний, несвідомий рух пальців, що погладили тонке сіре лезо. — Пити будете? — запитав іменинник, загашуючи іскру в оці. — Наливай, — дала дозвіл Оленка. Підлетів Матвіїв друг, славний небезпечним умінням подобатися жінкам, заторохтів: — Супернапій! Шампанське з морозильника треба дістати, — і він махнув комусь, і магічно з’явилася на столі холодна пляшка, що на очах вкривалася крапельками вологи, — а тепер сік апельсиновий і манго — вони чудово пасують одне до одного. Трошки червоного вина — виключно для кольору — і шампанське! шампанське! — вигукував він, доливаючи в склянки золоту пінну рідину з зеленої важкої пляшки, з якої ніби сам собою злетів корок. — А тепер куштуй! Куштуй! Куштуй! — і він артистично подавав нам трьом склянки з запашним коктейлем, що назви йому не було, але був його смак таким незвичайним і приємним, що ми пили його одним духом й одразу ж хмеліли. — Дівчат уже мені напоїв! — вкрутився в підпилу компанію наш конторський електрик. — Ану забирайся на 101-й кілометр! — Куди ж ти його женеш у розпал свята? — штурхнула веселого електрика Оленка. — Совість твоя де? 101-м кілометром у нашій конторі був охрещений новий будинок у самому кінці вулиці, будинок номер 101, куди вся контора в повному складі незабаром збиралася переїхати, а поки що переїхали інженери і частково — відділ продажу. Матвій флегматично совався між гостями, аж доки і його не закрутив вир святкового настрою. Таврійський коньяк, що світивсь у круглій опецькуватій пляшці з довгою шийкою, швидко зник зі столу, натомість поступився місцем горілці, і що менше лишалося напоїв, то голоснішим робився сміх гостей і жартівливі сварки колег по роботі, які не припиняли обговорювати нагальні виробничі питання, тільки тепер — забувши на мить про ранги й посади, занадто емоційно, занадто гаряче. Враз кімната, вщерть повна збуджених голосів, вибухнула музикою. Це Матвіїв друг, котрий, перебігаючи від однієї компанії до іншої, встрявав у бесіду, сипав анекдотами, але за мить розмови знову поверталися до надзвичайно важливих клієнтів і комерційних пропозицій, не витримав нерівної боротьби, підскочив до магнітофона і залив присутніх фонтаном латино-американських гарячих звуків. Гості самі собою швидко закружляли у танці, підхоплюючи одиноких диваків, що крилися по кутках, попиваючи темне терпке вино, і я побачила, як завжди рахманний Матвій крутиться у самому вирі танцю, а ще за мить опиняється на столі, догори ногами, виконуючи не зовсім впевнену стійку на голові. — А-а-ах! — шелеснув скрик — не скрик, зітхання — не зітхання, видих одночасно зі всіх грудей. На столі поруч із перевернутою фігурою Матвія вже маячіла Оленчина постать, дзвенів її голос. Жива піраміда на секунду застигла, але враз похитнулася, почала повільно розпадатися, вчувся небезпечний гуркіт, дзвін, багатоголосий вигук: «Обережно! Обережно! Окуляри!» — та Матвієві окуляри вже летіли додолу і, вдарившись об долівку, бризнули скалками врізнобіч і тепер виблискували під ногами, як коштовні камінці. Матвій підвівся з підлоги, подав руку Оленці, а тоді почав ногою скидати скалки докупи. — Чорт, яка халепа!.. Слухай, — обернувся він до Оленки, — ми коли їдемо? Окуляри встигнути замовити… — Встигнеш, — сухо відповіла вона. — А куди ви їдете? — одразу ж втрутилася Ніна. — Не кудикай! — відмахнулась Оленка. — Ні, серйозно, де ви зібралися? — В Альпи… — почав був Матвій, але зловив злий Оленчин погляд. — А візу австрійську маєте? — не вгавала Ніна. — Все маємо! — відтяла Оленка й підштовхнула Матвія до столу. — Подай мені он те печиво! Ні, не це, а оте праворуч, хіба не бачиш? Із зеленим кремом… Розділ восьмий КАРТА СКАРБІВ У підземеллі стояла тиша, і лиш Матвій приглушено сопів, намагаючись ослабити мотузку на зв’язаних ззаду руках. У спробі повторити відомий трюк і вивернути руки так, щоб через них можна було переступити й вони опинились би спереду, Матвій дзиґою крутнувся на місці, не втримав рівноваги та завалився набік, штовхнувши мене в плече. Я поточилася. Ключі від машини, які зостались у правій кишені, вп’ялися мені в шкіру, в саме стегно. Матвій смикнувся, щоб допомогти мені підвестися. — Вибач! Я ненавмисно! Але я нічого не чула. Від раптової згадки я завмерла з вилупленими очима. Брелок!.. Матвій навпомацки заліз мені рукою в кишеню джинсів і витягнув ключі, де на кільце причеплений був маленький червоний складаний ножик із півстертим нерозбірливим написом. Насправді цим ножиком важко було відрізати навіть кусень хліба, бо висувне лезо хиталось як п’яна Маруся, та зараз про кращий і мріяти годі. Вистромивши лезо, я віддала ножик Матвію й повернулася до нього спиною. — Так, — попробував він лезо на дотик, — приготуйся. — Ти там обережніше! — Ніж тупий! Не ріже, а пиляє. — А-а-а-а! Болить! — Вени цілі? Тоді продовжимо. Шматки мотузки впали на підлогу. Матвій передав ножик мені й нетерпляче чекав, доки я подолаю спротив мотузки на його зап’ястях. Не так уже це було й важко — набагато важче буде розколупати лезом завдовжки п’ять сантиметрів старий іржавий замок, яким, як на мій погляд, не користувалися щонайменше двісті років. Матвій наблизив лице до великої замкової шпари, але без окулярів, схоже, нічого до пуття не міг розгледіти. — Ану ти зазирни! — обернувся він до мене. — А ти мені підсвітиш? На протилежній стіні поза ґратами висів такий самий старовинний ліхтар, що ним я ледь не скалічила Матвія, але ж бачить око, та зуб не бере… Через наскрізну дірочку замкової шпари, мені здалося, просвічували такі два зубчики. Та-а-ак. Либонь, треба одночасно натиснути на ці дві штучки… — щось проблематично. Може, натиснути на одну, а друга й сама якось?.. Ліхтар на протилежній стіні не світив рівно, а блимав, бо горіла олія, створюючи цілковиту ілюзію старовини. Ми безуспішно колупали коротеньким ножиком у замку. До двобою з іржавими ґратами я не була готова: руки опускалися на саму думку, що навіть Марина не знає й не відає, куди ми подалися і де нас шукати. — Слухай, — пхнув мене раптом під лікоть Матвій, — якщо на ці два зубчики треба натиснути водночас, а вони різної довжини, тож різницю треба чимось компенсувати! — Геніально! Накрутивши ланцюжок, на якому тримався ніж, на його лезо, Матвій запхав лезо всередину й повернув під кутом так, щоб ланцюжок проскочив у заглиблення, тоді як лезо вперлось у виступ. За його командою я натисла збоку на клямку… …Замок обнадійливо клацнув. Матвій штурхнув ґрати, ступив на волю. Присівши навпочіпки попід стіною, я збирала бебехи в сумку. Довгий мисливський ніж сам заскочив у долоню, я покрутила його, милуючися зблисками жовтого світла на широкому лезі. Ніж вертівся, вимальовуючи веселку на мурованій стіні. Скочила плямка світла, за нею друга, перша натрапила на перешкоду, тож друга упала просто на неї. Просто на знайоме обличчя. Що відбувається? Андрій Голод, гупаючи підкованими черевиками, важкими військовими черевиками, що так йому не пасували, наблизився до Матвія, який стовпом стояв під стіною. «Гадали, втекти так легко?» Він штовхнув Матвія двома руками, всією своєю вагою, той заточився, аж камінь загудів відлунням. Мої повіки замружилися самі собою… …Хтось смикнув мене за рукав. — Ти допомагати збираєшся? — вчувся здушений голос Оленчиного нареченого. Мисливський ніж так і лежав у купі мотлоху потойбіч ґрат, що й досі були зачинені. Я потрусила головою, розганяючи марево. За командою Матвія я натиснула збоку на клямку — і нічогісінько не сталося. — Так, перша ідея не спрацювала. Ще ідеї будуть? — запитав Матвій — і озирнувся на несподіваний звук. Кроки лунають зоддалік. Ближче. Ближче. Поряд… Нашвидку закрутивши зап’ястя залишками мотузки, ми вмостилися попід стіною. Матвій затиснув мій чудо-ножик у руці, готовій до удару. — То не твій шановний колега іде? — стиха запитав Матвій. — Чи здав своїм головорізам і вшився?.. — Дурниці верзеш. — Дурниці? Туристів, навіть якби й попхались у службові коридори, просто б чемно вивели. А нас бандитська парочка швидко викрила, зараз почне катувати й випитувати… Зубовний скрегіт на мить заглушив усі інші звуки. Між тим невідомий, вдягнений у чорну маску на все обличчя, ступив у круг світла, що сіялося з олійного ліхтаря. Він побренькав ключами — клацнув замок, ґрати відчинилися. — Доброго дня, — мовила я дуже ввічливо. У відповідь пролунало кілька нерозбірливих слів, здається, німецькою, — і чоловік у масці кивнув нам на вихід. Я вперто похитала головою. Чужинець підійшов упритул і нахилився. Від нервового напруження у мене ломило поперек, ніби в день іспитів, коли кінцівки аж віднімаються, коли враження таке, ніби пройшла пішки з Оболоні до Лаври, двічі перетнувши Дніпро й прихопивши кусень лівого берега. Чужинець шарпнув мене за плече. * * * Дивно переповідати події, які сталися за лічені секунди. Нагромадження слів створює недоречне відчуття тривалості в часі, коли є нагода і поміркувати, й оцінити все, що відбувається. В реальному житті ж очі фіксують картинки, котрі пролітають перед зором, але потрібна не секунда й не дві, щоб мозок нарешті почав реагувати на зовнішні подразники. Коли незнайомець нахилився наді мною, моє тіло заклякло, застигли думки. В голові крутилися німецькі слова, але я не могла зліпити з них повноцінної фрази. І либонь, у ту мить я дійсно не усвідомлювала того, що ясно побачила — у власній уяві — пізніше: Матвій хотів замахнутися на чужинця, але заплутався в залишках мотузки. Ліктем він вгатився в стіну, поточився — і головою влучно зацідив незнайомцю знизу в підборіддя. Той беркицьнувся горілиць. Черепом бемкнувся об кам’яну підлогу — смішний звук і якийсь непристойний. Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки — за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»? Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя — розгублений, спантеличений. — Агов, — поклацала я пальцями у нього перед носом, — що ти там уздрів? Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця. Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу. На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже… — Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій. — Відчепися. Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився. — Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться… — Один момент. Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок! Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене: — Переставляй ноги! Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра. …Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене. — Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона. — А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося? — З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають… — То виганяй нас. — Вас виженеш! Легше самій утекти! — Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. — Ні хвилини спокою, — буркотіла вона, ступаючи за поріг. — Сили нема! Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри. — Тут нема, і тут нема, — бурмотів він сам до себе. — А де ж вони є? Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина — черговий овочевий салат, а Матвій — буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон. — Budavari Labirintus? — уточнила вона на згадку про підземні печери. — Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого. — Як кому. Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти. — Крихітко, — заговорила вона з повним ротом, — якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій — дійсно не Андрій, то наш Андрій — справжній Андрій — і досі на джипі і десь поїхав… — О Боже, — стиха простогнав Матвій. — А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? — між тим вела Марина. — Як ти певна, що то не він? — Хіба я певна? Але він німецькою мовою розмовляв… Марина ледь не захлинулася сміхом; закинувши голову, вона довго й голосно реготала. Я одразу ж зірвалася на крик: — Не знаю, у мене відчуття таке! Він не такий! — А який? — Інший! Як я можу пояснити який? Чужий! І голос інший, і постава! Хіба б я голосу шановного колеги не впізнала? Марина від’їхала від мене на стільці, щоб роздивитися зусібіч. Я поволі схрестила на грудях руки й насупилася. — Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, — попросила товаришка. Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка. — Курять і курять! — миттю заголосила вона. — Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали! Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене: — Крихітко, як там рідна Україна? — В Києві скоро липа зацвіте… — Боже, і липа, і бузок, а я тут сиджу. Отак усе життя просиджу! Ми перехилили по чарочці — була ще альтернатива пити з гранчаків — токаю. Жовте вино «ніжками» стікало по стінках, лишаючи на склі слід прозорий, але густий як олія. Час був лягати спати. Збудив мене настирливий дзвінок у двері та запальна англійська мова, що за нею чувся непереборний іспанський акцент. Смаглявий американець Карлос, залетівши до кімнати як вихор, закрутив нас у шаленому вирі латиноамериканської енергії і вже не дав спати. Із Карлосом Марина познайомилася під час мандрівки до Штатів. Знайомство було коротким; потім прийшла черга електронних листів — легких і часом глузливих. Після бурхливого роману в листах Марина погодилася перейти до ближчого контакту. Після шаленого, галасливого сніданку Матвій, якого розтривожив приїзд Карлоса, їхній із Мариною вибуховий роман і власні спогади, впав у задумливість. Він повільно вдягнувся, старанно вичистив черевики і, повідомивши, що йому треба прогулятися, неквапливо вийшов за поріг. — Матвію, ти надовго? — гукнула я йому навздогін. — Крихітко, лиши його! — потягнула мене за руку Марина. — Ото нехай собі йде. — А ми? — А ми покажемо американському гостю визначні місця угорської столиці… — Підземні,— буркнула я, швидко метикуючи, що вона має на оці. Повісивши на плече сумку, я готова була до виходу. Марина зняла з гачка кудлату курточку і поклала долоню на ручку дверей. — Надворі травень місяць, — не повірив власним очам Карлос, — а ти все в такій куртці! Завжди, навіть у літню спеку, моя товаришка мерзла. Перший мій спогад про неї — високий голос і три светри, що, як капустяні листки, запакували її до самого горла. — Я тобі більше скажу: надворі вже червень! — Марина відчинила вхідні двері. * * * Добігала одинадцята година ранку, і сонячна розжарена куля підбилася так високо, що неможливо від неї було ніде сховатися. За квартал від лабіринту я припаркувала машину, і далі ми рушили пішки. Марина скоромовкою переповідала Карлосу уривки з історії Угорщини, які їй самій, певно, не так давно розказав будапештський гід. У мене було настільки виразне передчуття, що за рогом джип чекає на нас, що я навіть не здивувалася, побачивши його. Марина навела оком спершу на джип, тоді на браму музею, а тоді на мене. — Ну що ж, — суворо мовила вона, — треба щось вирішувати. Сходами, грубо витесаними з жовтавих камінних брил, ми спустились у знайоме підземелля. Марина попросила три вхідні квиточки, і хлопець у касі, заслухавшись її англійською мовою, її британською різкою вимовою, захоплено запитав кострубатою англійською: — Ви британці? — Українці. — Українці? Не може бути! Ми рушили центральним коридором. Карлос прихопив маленький ліхтарик, світло якого весело стрибало попереду нас. Ми повільно ступали вздовж стіни, тримаючись її, як опори. Ось фонтан із рожевою водою, ось середньовічний коридор, а ось і печера, де нас із Матвієм тримали за ґратами. — Карлосе, фотоапарат маєш? — смикнула Марина свого супутника. Я мовчки постукала пальцем по лобі: саме час піддаватися туристським настроям. — Здається, тут, — вказала я на червону оксамитову стрічку, що загороджувала бічне відгалуження. Марина рішуче переступила її. — Крихітко, треба щось вирішувати! — О ні! Перед внутрішнім зором стояло перевернуте обличчя Андрія-не-Андрія. Як могла я піддатися на Маринину легковажність і ще раз поткнутися під землю? Невже сумний досвід мене нічого не навчив?.. Ми звернули в один із коридорів, що на кожному кроці тут роздвоювалися, розтроювалися, перепліталися, раптом небезпечно звужувалися, тоді несподівано розширювалися, щезали та з’являлися знову… І, звісна річ, заблукали в лабіринті. Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах — ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою — всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було. Я вже хортом гасала з кутка в куток. — Крихітко, це що таке? — Марина спробувала вхопити мене за руку. — Чорт, де вихід? Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч. — Нема тут виходу! — запручалась я. — Ні ліворуч, ні праворуч! Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони… — Стійте! — раптом скрикнув Карлос. Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері — білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою. — Двері,— пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом. — Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,— підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці. Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей. Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався. * * * Дорогою додому ми купили літрову пляшку сухого вермуту — п’янкий букет спецій робить його смак гіркуватим, пряним; нема в ньому навіть і натяку на цукор — тільки чистий, незіпсований смак винограду. «Не завадить нам сьогодні напитися», — вніс раціональну пропозицію Карлос, і тепер ніс «Мартіні» у двох руках, не довіривши цінного вантажу нікому. — Навіщо ви його так? — дорогою допитувалась Марина. — Ото що він вам зробив? — То не ми! — захищалась я. — Коли ми з Матвієм утікали, він дихав! Він уже приходив до тями! І дірочки від кулі в нього теж не було! — Крихітко, а це — Андрій? Я тільки здвигнула плечима. Здалеку покійник був викапаний Андрій; він плавав у калюжі крові, і я малодушно боялася підійти до нього та запевняла зміюку в своєму нутрі, яка вигиналася кільцями та глузливо шкірила зуби, що то не мій шановний колега. Залишаючи лабіринт, ми найбільше здивовані були тим, що нікого не зустріли, тільки двох касирів на вході. Підземелля не відкрило нам своєї таємниці — підземелля було як пастка, з якої ніби й вибрався, а насправді — лишився навіки. Матвій зустрів нас не вельми привітно: — Що за вигляд такий набурмосений? Вляпалися десь? — У підземеллі труп лишили… — Твоїх рук діло? — Матвій сипав іскри з нових окулярів. Відібравши в Карлоса пляшку «Мартіні», я боком обережно запхала її в холодильник і перевірила, чи не вискочить вона на підлогу, якщо зненацька шарпонути двері. — На жаль, ні. — Труп знайомий? — недвозначно поцікавився Матвій. — Кхе-кхе… — Вона каже, що це не він, — втрутилася Марина. — Слухай, кому ти голову дуриш? Я вже вдруге знизала плечима. — Крихітко, в поліцію дзвонимо? — спитала моя товаришка. — Мені потрібні непересічні заслуги перед Угорщиною! — І що ви скажете? — Матвій поставився до пропозиції скептично. — У лабіринті за сорок восьмим рогом за білими дверима лежить труп? — Ото так і скажемо. Дуже, дуже гарне формулювання. Крихітко, як гадаєш? — Це ж просто музей! — махнув рукою Матвій. — Певен, там повно робочих приміщень, для яких білі двері — не дивина. У нашу перепалку зненацька увірвалося англо-іспанське голосіння Карлоса — на такій високій ноті, що я вклякла з роззявленим ротом. Хто б подумав, що людське горло на таке здатне! — Два тижні відпустки на рік! Два тижні!.. Відділок, депортація… Господи, зглянься на нас!.. Матвій у пошуках дрібних грошей почав оскаженіло нишпорити по всіх кишенях. Уже за порогом він обернувся: — Ви там дуже наслідили? — Е-е-е… — Яку, ви казали, монетку в автомат кидати? — і вийшов, не чекаючи відповіді. — Куди це ти зібрався? — гукнула я йому навздогін, але почула у відповідь лише клацання замка. — У поліцію дзвонити, — охоче пояснила Марина. — Ото подзвонить зараз, прийде, і будемо вечеряти… — Заберуть! Заберуть! Усіх! — простогнав Карлос у розпачі. — Відправимо його завтра назад до Штатів, — Марина кровожерно клацнула зубами на американського кавалера, — бо рознервував мене так, аж я зголодніла… Так, що тут у нас у холодильнику? З холодильника віяло пусткою. Тоді Марина розчаровано всілася на ліжку й почала роздивлятися трофеї з підземного лабіринту. Мушу зізнатися, коли минув перший шок, ми таки зайшли в офіс за білими дверима, обережно обминаючи темно-сірий пістолет, що лежав нам на дорозі. Магнітом нас тягнула чорна квадратна книжечка, де всі сторінки були списані вихлястим почерком німецькою мовою, і тому ми не знали ще точної цінності своєї знахідки. Знали тільки, що хоч чимось вона нам придасться: на першій сторінці стояло ім’я і назва фірми: Юрґен Вайзе, «Quantum Gibraltar Co». З верхньої шухляди письмового столу Марина витягнула складений учетверо шматок карти автомобільних доріг Європи, де вмістилися пів-України, Угорщина, Австрія і потрошку — всі навколишні країни. На карті синім фломастером було вказано маршрут: Київ — Чоп — Будапешт, — і обведені деякі населені пункти. Тільки в Будапешті подорож іще не закінчувалася: попереду був Відень. Не уявляю, хто поїде до Відня, якщо у нас нема візи, покійник уже, ясна річ, не зможе, а Андрій Голод, якщо він не покійник… Відкинувши чорний записник убік, Марина виставила на стіл вермут і чотири склянки. Цієї ж миті, мов на нюх, повернувся Оленчин наречений. Усміхнувшись самими кутиками вуст, він мовчки дістав із морозильника лід, і тут погляд його упав на клаптик карти. — Що це за стрілочка й назва? — запитав повільно він. — Назва схожа на назву вулиці. — Ця карта мені щось нагадує,— похитав головою Матвій. — Оці всі обведені містечка. Так ніби я вже їхав таким маршрутом… Ми ж з Оленою були в Альпах… — А я саму карту бачила, — мовила раптом я, не відаючи, звідки воно взялося. Де? — В Оленки. В кишені дублянки. У вас Фред з’явився в лютому? Отже, це було в лютому… Розділ дев’ятий КАФЕ «БОН-БОН» Лютий стояв холодний, але без снігу. Тротуари, вкриті тонкою плівкою льоду, перетворилися на найдовші у світі ковзанки: ставай на них і лети, доки духу тобі стане. Оленка та її приятелька Ніна вели мене з двох боків попідруки, бо ноги мої, взуті в ковзькі, порскі чоботи, просто вислизали й летіли вперед окремо від тіла. Ми зустрілися біля Оперного театру, бо я йшла з університету, Оленка — з нашої шановної контори, а Ніна — зі станції. Учора ми з Оленкою в складчину купили білого папугу в центральному зоомагазині,— Оленка обожнювала птахів, — назвали його Фредом і сьогодні вирішили випити за його здоров’я — так ніби день народження святкуємо. Обрали кафе на Леонтовича — з найкращими в світі тортами, з найкращими в світі десертами — і тепер нестримно неслися вулицею Богдана Хмельницького без жодної надії вчасно загальмувати. — На розі є бар’єр чи нема? — кричала Ніна, а вітер зривав її слова та жбурляв нам у лице шматками, і замість мови рідної вчувалась якась чужинська, незрозуміла: «…а… зі… ар’є… и… ма…» Ніна, однією рукою підтримуючи мене, другою затискала коси, що розліталися навколо її голови. Вона була невеличкого зросту, як Оленка, і зовсім тоненька, а волосся! Чорне, пряме, а що вже густе! Не слухалося, не вкладалося в жодну зачіску. Коли вона його раптом обрізала, зробивши з довгого — пишне каре, я ледь не плакала, що таке чудо, таку красу — відтяли. Ніби руку втяли! В кафе, під скляним склепінням, помережаним легкою памороззю, сновигали дівчата в таких коротких спідницях, що за кожного необережного руху визирали «штанці» на їхніх панчохах. Скинувши теплі речі, ми всілися під балдахіном, на м’якій гойдалці — якраз утрьох вмістилися, тільки ліктями коли-не-коли одна одну підштовхували, підтрунювали, що ось-ось ти впадеш, а мені вільніше сидіти буде… — Що замовляєте? — підскочив до нас хлопець у червоному фірмовому строї. — Е-е-е-е… — Оленка озирнулася спершу на Ніну, тоді на мене. — Дві кави і чай з лимоном, — проторохтіла я, — а торти ми ще не вибрали, — і я турнула товаришок із гойдалки. — Ви скраю сидите, злазьте. Виберіть мені що-небудь з ананасом. Оленка ще опиралась, а Ніна покірливо перетнула велику залу і схилилася над скляною вітриною, зазираючи стурбовано, вишукуючи, який би шматочок нам припав найбільше до смаку. — Іди, іди, — штурхала я Оленку. — Іди, бо Нінка там іще годину витріщатиметься на торти, ніби ціни від того поменшають… — Облом, — скривилась подружка. — Цілий день сьогодні — то по квитки, то по пресу, то по шнурки на квартиру начальника, то по папку… Оленка мала настільки забудькуватого начальника, що мусила ходити за ним, як за малою дитиною. — Так наскакалася, — не вгавала я, — що навіть в університет по трудову ліньки було йти? За відсутність трудової книжки Оленці вже давно не давала спокою Віруся, яка в нашій конторі відала прийомами на роботу і звільненнями. Оленка трудову мала, але запису про навчання в університеті в книжці не було, а Віруся цей запис сама чомусь внести не могла. Тривала тяганина доти, доки я не взяла Оленку за руку й не відвела до методистки в деканаті, яка мала про відповідний запис подбати. Трудова повинна була бути готова сьогодні, але сьогодні Оленка знову скинула спілкування з університетом на мене. У відповідь на жартівливе питання вираз обличчя в моєї товаришки відразу зробився холодний і суворий. — Тобі важко було книжку забрати? — Забрати було неважко, важко було сувору методистку вмовити… — Віддала ж, — ліниво мовила Оленка, — покомизилася трохи й віддала. — Еге ж. Тільки я не второпаю, нащо було мені мучитися, якщо ти все одно в універ ходила. — Звідки ти це взяла? — Начальник твій сказав, — мовила я. — Я тебе шукала, дзвонила тобі, він узяв слухавку, каже: в університеті… І тут мене нарешті осяяло. — Збрехала начальникові? Та куди ж ти ходила насправді? — Не пам’ятаю… — знизала плечима Оленка. До столика вже прямувала Ніна. — Ну, замовила? — обернулася до неї Оленка, змінюючи тему. — Замовила. Коли що не так — претензії не приймаються. Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома — нема місця для третього! — а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці — пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор. — А торт? — ображено мовила Ніна. — За хвилину буде, — офіціант виклав на стіл серветки й виделки для торта. І дійсно: за хвилину я вже встромила гострі зубці простої виделки в пухку білу масу — самі збиті вершки, ледь закріплені желатином, — з якої де-не-де стирчали шматки ананаса. — Божественно, — простогнала я. — Чому порції такі малі? — Щоб ти випадково не розтовстіла. — Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?.. — Ах ти!.. Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі. — Ой! — скрикнула замість мене Ніна. — Ти чого? — А того! — з гідністю відповіла Оленка. За вікнами сипонуло іскрами снігу — сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону. — Ще по шматочку? — проскиглила вона. — Не подужаєш, — мовила Оленка. — А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися. — Грубіянка ти! — відвернулася від неї Ніна. Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра — робота, бо сьогодні — навіть під спів Селін Діон — не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло. Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе. — Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила? — Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності… — Що сталося?! Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту. — Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це? — А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося. — Машиною? — здивувалась я. — Не знаю. Як вийде… — Що значить — як… Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало. — Що діється? Що там відбувається? — заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. — Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси! Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл. Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці — нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи… Розділ десятий КІБЕРШПИГУН Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера. — Добридень, — почулось у телефоні. — Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити? Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя. — Побалакаю, чого вже там. — Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась. — Радиш візу тобі факсонути? — Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа… — Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку. Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі. — Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України. Глипнувши на моє витягнене обличчя, Марина кинула набирати текст і підскочила до телефону. Вона настирливо смикнула мене за рукав і зашипіла: «Що він каже? Що він там каже?» Я відмахувалась і водночас кивала в слухавку. Матвій поглянув на нас, похитав головою й забрався на балкон, прихопивши чоловічка з обпаленими ніжками. Карлос понуро побрів за ним. — Ольжичу, — здушено говорила я, — можу назвати вулицю у Відні. Куди машина має їхати. Тут на карті позначено… — На якій карті? Ні, ліпше не кажи… Є там у вас факс? — Знайду. Давай номер. — Пиши. Записавши номер, я обережно поклала слухавку. Марина нетерпляче позирала на мене. — Мариночко, звідки тут факс можна відправити? — Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч… — А в тебе факсу нема? — А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема… Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні… За дві години Ольжич сам набрав нас. — Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом… — Матвій старався! — вихопилось у мене. — Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали! — Признали… — Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву? — Принесла? — ошелешено перепитала я. — Але ж листи… — А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок — все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки — ледве-м не два місяці. Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе. — Ольжичу, не муч! — Авто мені опиши, скоро! — Джип синього кольору, модель «Grand Cherokee», номер VEF 282 з ялиночкою посередині. — Джип із номерами штату Орегон? Файно-файно. — Ти щось про нього знаєш? Не скажеш — застрелюсь і напишу передсмертну записку: «В моїй смерті прошу винити Олега Т.»! — Бувай здорова, дорогенька. І затям, що я тебе не здав своїм мадярським колєґам тільки на знак давньої дружби. У Марининій кухні, під дзенькіт склянок і тарілок, військова рада ухвалила вертатися додому. Коли ми з Матвієм зранку сідали в машину, я на пальцях порахувала дні, що минули з початку відпустки: сьогодні тільки шостий, а скільки всього! Я глянула на Марину, і дивне у мене було відчуття — хотілося запам’ятати її обличчя до найменших деталей… * * * Додому я доповзла наступного дня під вечір. Поки поставила машину в гараж, уже посутеніло, і звідусіль — з кожного підворіття, з кожного провулка — на мене чигали потворні тіні, я здригалася від найменшого шелесту, у вухах лунали чиїсь сторожкі, небезпечні кроки… Але вдома, ледь голова торкнулася подушки, я миттю поринула в сон, і вночі мені не снилася ні Оленка, ні Андрій Голод у дивній картатій сорочці, ні зловісний синій джип. Та зранку важкі думки знову обсіли мене. Чи може так бути, щоб у будапештському музеї ґанґстери облаштували свій офіс? Ну, для України то не було б дивиною — подібних прикладів не перелічити. Добре, коли винаймають приміщення, гірше — коли захоплюють… Уявімо, що й в Угорщині схожа ситуація. Тоді… тоді усе цілком логічно: де найкраще сховатися, як не в людному місці? А лабіринт-бо щодня відвідують сотні, якщо не тисячі туристів! Ніхто на них не звертає уваги, ніхто не запам’ятовує облич. Отже, лабіринт — чудове місце для будь-яких оборудок… Я запарила чай, вкраяла кружальце лимону. Пролунав телефонний дзвінок. — Алло! — Наталю, ти вже вдома? — озвався з тамтого кінця дроту схвильований голос Ніни — Оленчиної приятельки. — Вчора вночі приїхала. А що сталося? — Тільки не телефоном. Можеш сьогодні на першу під’їхати в «Соляріс»? Навіть приїдь трошки раніше, бо в обід місця всі зайняті. А я до тебе вийду під час перерви. Домовилися? — Домовилися. …За п’ятнадцять перша я всілася за столиком, що ховався у затінку розлогої липи, і замовила соку маракуї. Коли в Україну мов із рогу достатку посипалася заморська ряснота, народ наче показився на екзотичних смаках. Мене ся чаша теж не минула — я схибилася на маракуї. Ніна з’явилась у кав’ярні, ледь стрілка перевалила за першу. Виглядала вона зле: завжди розкішне волосся було тьмяне й начеб нечесане, а попід очима залягли сині кола. Вона всілася не навпроти мене, а поруч, присунувши стілець якомога ближче, й одразу ж нахилилась упритул, уже розтуливши вуста, щоб говорити. Офіціанта, який нагодився одночасно з нею, вона спершу не зважила, не почула навіть, що він питає. — Замов щось, — підказала я. Ніна поглянула на мене невидющими очима — і нарешті отямилася. Зиркнула на мою склянку і кинула офіціантові: — Мені теж соку. За мить вона й забула про те, що ми в кафе, бо коли їй принесли холодний напій у запітнілій склянці, вона і не торкнулася його. — Де ти була? — питала вона мене, й очі її хворобливо блищали. — Ви з Матвієм удвох десь їздили? Я кивнула. Я вагалася, чи варто все розповідати Ніні. Вона, звісна річ, найкраща Оленчина товаришка на роботі, але ж навіщось Оленка надіслала загадкового листа саме мені… Проте Ніна миттю заповнила ніякову паузу, схоже, навіть її не зауваживши. — Ти знаєш, — гаряче заговорила вона, — що Оленка зникла безвісти? її мама дзвонила мені, уже в міліцію заяву написала. А тут іще Матвія ніде нема… — Я все знаю, — глухо мовила я. Ніна кинула на мене швидким оком, проте не виявила подиву, натомість вела далі: — Я тобі третій день поспіль дзвоню з ранку до ночі, а ти повіялася бозна-куди… До тебе ще не доходили чутки про скандал у нашій конторі? Я похитала головою. Ніна стишила голос і майже прошепотіла: — Мене підозрюють. Мені так страшно, що аж зашпори в серце заходять, коли згадаю!.. — Що трапилося?! І Ніна розповіла. Саме в той день, коли ми з Мариною та Карлосом знайшли в будапештському підземному лабіринті тіло Андрія-не-Андрія, Ніна мала зробити нагальний переклад рекламної статті, тож допізна затрималася на роботі. Об одинадцятій до неї заходив охоронець, щоб нагнати з контори, але вона ще не закінчила. Сиділа вона ще принаймні години зо дві. Коли переклад був нарешті готовий, Ніна викликала таксі, загасила комп’ютер і готова була вийти надвір. Вона квапливо зібралася, вимкнула світло, від дверей востаннє обернулася — чи все гаразд. Аж тут помітила, що кавоварка світиться червоним очком — Ніна забула висмикнути її з розетки. Довелося навпомацки повернутися та смикнути дріт. І тут до вух долинув дивний шурхіт — мовби хтось іззовні смикав ручку дверей. У Ніни підломилися ноги. Ручка повернулася, стулка дверей ледь-ледь прочинилася. Ніні привиділося, що у шпару пролізла величезна голова казкового чудовиська. Двері відхилилися ширше, до кімнати увійшли двоє. Тільки тепер, коли очі звикли до темряви, Ніна збагнула, чому її так налякала таємнича голова, — чорний мішок із прорізами для очей — от що це було! У Ніни похололи руки, а в роті пересохло. їй нестерпно кортіло прокашлятися, вона душилася кашлем і корчилася на підлозі. Невідомі ж запалили ліхтар, який на мент засліпив Ніні очі. За цю коротку мить незнайомці роздивилися якусь схему, що її тримав один із них, і майже навпомацки попрямували до дальнього столу під вікном. Один із них позаслонював жалюзі, а другий тим часом став навколішки біля столу. Ніна навіть помислити не могла ворухнутися, щоб поглянути, що там коїться. Кілька довгих хвилин тільки вуха могли їй підказати, що діють двійко незнайомців, і що далі вона слухала, то тривожніше їй ставало. Слабке клацання й шарудіння — мабуть, від’єднують комп’ютер? Чи якусь іншу техніку? Але ж удвох злодії багато не винесуть із контори… Та й як виноситимуть повз охорону?.. До речі, а де ж поділася охорона?! Як злочинці могли пройти крізь замкнені двері контори?! Уява миттю намалювала криваву картину: поки Ніна длубалася з перекладом, якісь горлорізи підступом змусили охорону відімкнути двері, вдерлися в будівлю, всіх перестріляли, а самі виносять комп’ютери. Унизу їх, певне, чекають поплічники з машиною. А з «бублика» вони почали тому, що тут, у рекламістів, встановлене найліпше «залізо» — краще навіть, аніж у програмістів на четвертому поверсі. Тому зловмисники і мають схему — точно знають, куди йти і що брати… Ніна скулилась у куточку, благаючи провидіння, щоб карники її не помітили. Вона вже бачила себе у калюжі крові, і серце гупало так, наче зараз вилетить із грудей. Незнайомці ж за лічені хвилини від’єднали системний блок і понесли його геть із кімнати. Ніна дивилася на це — і не могла повірити власним очам. Мов у ступорі, вона сиділа, поки чужинці не зникли за дверима. Щойно клацнув замок, як їхні майже безшумні кроки мов відрізало, а Ніна все сиділа й сиділа на підлозі, не в силі поворухнутися. Коли минулося заціпеніння, вона тремтячою рукою настукала на телефоні «02» і хрипко назвала у слухавку адресу. Міліція приїхала хвилин за двадцять. Ніна так і чекала на них, сидячи на підлозі. Вона не наважилася не те що спуститися на перший поверх — навіть за двері кімнати боялася вистромити ніс. Привели її до тями роздратовані голоси, які лунали з коридору. Двері до кімнати відчинились, і зразу ж спалахнуло світло. На порозі постав цілий і неушкоджений охоронець, сердитий з лиця і трохи заспаний. За ним до кімнати ступили двоє міліціянтів. Усі троє втупились у Ніну. Вона злякалася більше, ніж коли до кабінету пробралися загадкові злодії. «Ти чого це на підлозі тулишся?» — гаркнув охоронець. «За фальшивий виклик доведеться заплатити штраф!» — підгавкнув йому міліціянт. На ватяних ногах Ніна виповзла зі свого сховку й кивнула у дальній куток біля вікна. Три голови воднораз повернулися в тому напрямку. На перший погляд на столі нічого не змінилося: телефон, монітор комп’ютера, клавіатура, мишка. Донизу звисають дроти. Трійця ступила кілька кроків — і завмерла: дроти не були під’єднані. Системний блок зник. Усі троє, мов за командою, обернулися до Ніни. У їхніх очах Ніна читала собі смертний вирок і нічого з цим не могла поробити. І справді: вона до ночі сидить на роботі сама, а в цей час із кабінету зникає системний блок комп’ютера. Двері контори були зачинені, повз охорону ніхто не проходив. Хто головний підозрюваний? Це ж очевидно! Проте другий міліціянт раптом спохмурнів і запитав: «У будівлю є інший вхід?» Охоронець знехотя кивнув. Трійця потупцяла геть із кімнати, Ніна наважилася вийти назирці за ними. Сходи були освітлені аварійними ліхтарями — на ніч світло в коридорі вирубалося на щитку, а щиток — саме там, попід сходами. Зійшли на перший поверх, у святая святих — втаємничений куточок для куріння й не санкціонованих начальством розмов. Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни. Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому? Але Ніна помилялася. Другий міліціянт, схоже, теж не задовольнився головною підозрюваною та ще раз повернувся до дверей у двір. Оглянувши замок, він крутнувся на закаблуках, посвітив ліхтарем на сходи, що вели до підвалу. «А там що?» — запитав. «Щитова, комунікації…» — відповів охоронець. Міліціянт збіг донизу — і зупинився як стій на нижній сходинці. Ніна витягнула шию, примружила очі. Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами — повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської. Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув… Ніна примружила очі і придивилася. Залізні двері ледь прочинилися від протягу. Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок. «Зламаний», — мовив він. Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду. «Та хіба ж це замок? — махнув рукою. — Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!» «Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…» «Ану, посвіти сюди!» Скільки Ніна не витягувала шию, так і не побачила, що там уздріли представники влади. Один із них нахилився, підняв щось із землі й довго роздивлявся у світлі ліхтаря. Другий нетерпляче роззирався навсібіч, проте на цей раз даремно. Міліціянт відхилив двері з підвалу й освітив шматок захаращеного коридору, який тягнувся невідь-куди в обидва боки. Охоронець теж встромив цікавого писка, щоб зазирнути в коридор. Вуста його скривила глузлива посмішечка, і він зневажливо кинув: «Щоб це підземелля обстежити, підуть роки!» «Еге ж. І щоб знайти дорогу саме до вашої контори по тих підземних ходах, теж, либонь, пішли роки… І все заради одного системного блоку?» — пробурмотів міліціянт і ще раз виразно подивився на Ніну. Вона заплющила очі та сперлася на бильце сходів. І на круг свій вертається вітер… Вона знову — підозрювана номер один… …Ніна прокашлялася — голос її цілком захрип. Нарешті вона згадала про свій сік і зробила кілька ковтків. Було вже за десять друга, але співрозмовниця моя мовби й не помічала часу. — Щодня, — повела вона далі,— щодня я тільки й думаю про той системний блок. Ну справді, кому потрібна інформація з Оленчиного комп’ютера? Які там можуть бути комерційні секрети?.. — Чий-чий то був комп’ютер? — вирячилась я. — Оленчин?! — У тому й річ! У тому й річ! Я тільки пізніше склала два й два: напередодні забігав на хвильку Силоненко — наш начальник начебто кредит бере на квартиру… Ну, Силоненко покрутився-покрутився, зиркнув на Оленчин комп’ютер біля вікна, питає цілком невинно: «А чиє це у вас робоче місце гуляє?» Хтось йому відповідає: «Тут працювала Олена Сіренко — це та, що зникла». Силоненко покивав: «Еге ж, еге ж…» — попатякав ще хвильку — і подався собі геть. — А на другий день — чітко спланована крадіжка… Ти хоч нікому про це не бовкнула? Ніна заперечливо хитнула головою. Цікавий у нас сюжет вимальовується: Олена зникла понад два місяці тому. І відтоді ніхто не переймався її комп’ютером, аж поки в Будапешті не сталося загадкове убивство Андрія-не-Андрія. Невже ці події якось пов’язані? А якщо так, то чи наступним кроком не зацікавляться ґанґстери комп’ютером Андрія Голода? А що — було б цілковито логічно… — Ти на станцію не хочеш прогулятися? — запитала я Ніну. — А що я там забула? — От я й кажу: ти там нічого не забула? Бо потрібен гарний привід туди навідатися. Я у відпустці — мене там точно не чекають… — Нічого не розумію, — скривилася Ніна, — може, поясниш? — Поясню, поясню дорогою. Але спершу — надійний привід потрапити на станцію. — Гаразд, надійний привід. Сьогодні інженери обмивають пуск АМТС у Закарпатській філії, нас, звісно, не запрошували, але ніхто візиту не здивується. Як тобі? — Геніально. Ходімо. До станції від «Солярісу» — рівно три хвилини ходи, так само, як і до контори. На вході нам довелося показати перепустки і навіть подзвонити нагору, щоб охорона змилостивилась і дала зелене світло. На вході в кімнату інженерів світився червоним очком кодовий замок. Ми застукали, двері відчинилися. На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії — господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів. — Ой, дівчатка завітали! — зраділи інженери. — А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства! — Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти… Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ — пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається. — Ще й нічні чергування! — бідкалися тим часом інженери. — Ще й постійні аварії!.. — Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! — усміхнулась я. — Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?.. — У нас тут, — насварився на мене пальчиком мій візаві,— навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція — це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту. — А по-друге, — підхопив його товариш, — спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня… — І це ще не все! — знов докинув перший. — Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів… — А по-четверте, сервер завжди увімкнений — він же обслуговує головну АМТС, його і не можна вимикати. Якщо раптом вирубається, тут така сирена заволає! На першому поверсі охорона вчує… — Що та охорона! — втрутився другий інженер. — У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються! — Непогано ви тут облаштувалися, — роззирнулась я, — мов у фортеці. — Тільки товариства жіночого бракує,— заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. — За жінок! — виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери. Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко — на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок. — А що це тут пишеться? — запитала я неуважливо. — Фіксуються усі з’єднання, — пояснив мені один із інженерів. — Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац — ми вже знаємо. Шпигунська техніка! — І це ще не все! — стишив голос його приятель. — Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде! Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця — двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже — в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою. — І то ви так ночами розважаєтеся? — посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. — Слухаєте чужі розмови? Він соромливо опустив очі. — А на цьому комп’ютері,— Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, — можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє? — Аякже! Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна. — Нічого не збагну, — пробурмотів він і звернувся до свого товариша: — Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило? Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем. Ми навстоячки завмерли за спинами інженерів, які поперемінно клацали мишкою комп’ютера, розгортали і згортали вікна на екрані, повертали сторопілі обличчя одне до одного та загадково перемигувалися. — Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі? Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче. — Що там у тебе? — Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли… — Що ти верзеш! — Сам поглянь! За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися. — Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»! — Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»! — А з системних файлів нічого не зникає? — Ні. Дивина, та й годі! — А з інформації по станції щось пропало? — Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох! — Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть? — А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде… — Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі! Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції. — Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі! З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку. — Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі. Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті! — Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер? — Андрія Голода. Розділ одинадцятий ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі… По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні. Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах. Від спогадів мене відірвав Ольжич. — Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш? — Угу. — А я до тебе з надсекретною новиною. В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті (десь там…) зіпсувалася кнопка приглушувача. — А новина ж цікава! — Олег зробив паузу. — Про небіжчика в мадярському лабіринті. — Ну? — Паспорт при ньому був на ім’я Андрія Голода, а права на Юрґена Вайзе. У мене перехопило подих. — А далі найприємніше, — мовив Ольжич радісно. — Ти скажи мені, дорогенька, якого біса лишила свої пальчики коло небіжчика — невтішно над ним ридала? Мені зробилося млосно. Картина в лабіринті чітко спливла перед очима: двома пальцями я потихеньку відсуваю шухляду письмового столу, зазираю всередину, зворотним боком долоні засуваю шухляду на місце… — Як ти знаєш, що це мої? Ніхто з мене відбитків ніколи не знімав. — Що пальчики твої, знаю наразі тільки я. Згадай-но пляшку бренді, яку ти мені завинила… З пляшкою діло і справді було. Не пригадати, чого ми закладалися, коли я її програла, та принесла пляшку Ольжичу чесно. Ми готові були розпити її удвох, тільки несподівано приєднався до нас Олегів приятель, який видудлив цю пляшку ледве не самотужки. — Я ся на ній учив, розумєш пані? Романтика карного розшуку… А вчора прийшли дані по лабіринту. Пальчики твої чіткі, як цівочки. — Мені казали, відбитки довго не зберігаються, випаровуються днів за три. — Твої знімали свіженькими. То тільки експертиза забарилась. — Що ще розкажеш? — А тобі мало? — насмішкувато мовив Олег. — Іди додому. Іди, хильни пива й лягай спати. Нич ти в Оленчиному мешканні не напорпаєш. А й справді, що я взагалі тут шукаю? Хіба старих спогадів, хіба згадки про передноворічні ночі, коли ми з Оленкою, замість учити лексикологію до іспиту, сиділи під прочиненою кватиркою, до одуріння напивалися чаєм, кавою і домашнім вином, і наші фантазії переплітались із дитинними спробами відшукати відповіді на питання, на які відповідей просто не існує. Хіба слідів тої межі, яку ми вже перетнули: межі між дитинством і зрілістю, межі, стертої щоденними клопотами, а озирнешся — вона вже позаду. Дзвінок Ольжича спантеличив мене. Юрґен Вайзе — двійник Андрія Голода? І чому я так упевнена, що вбили саме двійника? Бачила ж бо його тільки двічі мигцем, причому вдруге вже мертвого, а мертвий має право трохи відрізнятися від живого… Ні, моє чуття мене не обманює! Ліниво я перекладала старі Оленчині конспекти. Гляди, «Теорія та практика перекладу», сто років тому її подрузі позичила! Добре нас Тищенко вишколив: на кожній сторінці — картиночки, малюночки, таблиці. Конспект викликав у мене ніжні спогади про те, як ми всім першим курсом співали студентський гімн «Gaudeamus igitur», а потім я, зелена під колір стіни, цю саму стіну підпирала в очікуванні свого виходу. Іспити — це сторінка в біографії. Угледівши Тищенка, я з переляку навіть привітатися не могла, хоча змалечку обожнюю мудрих людей… А через кілька років придбала «Лінґвістику» Фердінана де Сосюра тільки тому, що переклад зробив сам Тищенко. Ось таблиця всіх можливих звуків, на які тільки здатен людський артикуляційний апарат, а ось… А це що таке? В руці я тримала платіжку — чисте віддзеркалення іншої, що була в моїй англійській книжці: платник — НДІ МП, одержувач коштів — «Quantum Gibraltar Co.», сума — п’ятнадцять мільйонів доларів. Обережно загорнувши бланк в один із папірців, від яких розбухла моя сумка, я сховала його до кращих часів. Поскладавши на місце конспекти, вийшла в кухню попрощатися з Оленчиною мамою. А в понеділок увечері, сидячи в найменшій кімнаті своєї квартири, Ольжич уважно роздивлявся платіжки, а я одним очком дочитувала першу сторінку Оленчиної справи. Першим аркушем, себто останнім, бо підколювали у папку зі скорозшивачем, виявилася факсова копія протоколу обшуку в лабіринті. На копії між рядками угорського тексту олівцем був уписаний переклад, і я була надзвичайно вдячна невідомому колезі. Так, читаємо: виявили зброю, калібр такий-то, марка така-то, з неї пана вбили, але це для нас не дивина. Документи на два різні імені, з тією самою людиною на фотокартці — теж уже ознайомлені. Речі на убитому: сорочка картата, пам’ятаю таку, чорні джинси, кросівки… Аж ось дещо нове: під сорочкою був одягнений у чорну футболку з логотипом шановної контори, в яку мені — я точно знаю — зовсім не схочеться вертатися після відпустки… Чекай, якщо покійник не Андрій Голод, усе одно ж мав ту футболку від Андрія отримати? Чорна футболка з логотипом — майже чорна мітка; знак таємного братства, знак прихованої спільноти… В Ольжича в руках щось дзенькнуло. Він підняв збільшувальне скло, яке щойно впустив на стіл, і продовжив вивчення платіжки. Щось таке було в його виразі обличчя, що змусило мене придивитися до нього пильніше. — Видиш, — сказав він, — назва офшорної компанії не ідентична? — Ще раз, будь ласка. — Гляди уважно перш сюди, а тепер сюди, — і він по черзі показав папірці.— Ріжниці не бачиш? — Е-е-е… — «Quantum Gibraltar Ltd.» чим ріжниться від «Quantum Gibraltar Co.»? Ltd. від Co.? — Певно, структурою власності,— несміливо припустила я. Відібравши в Олега збільшувальне скло, я схилилася над столом. Водила опуклим склом над платіжкою, а чорні букви більшали, пливли, їхні обриси розтікалися на папері, ніби чорнило враз змокло. — Інтересно, дві ріжні фірми зі сливе ідентичною назвою… — Інтересно, — передражнила я Ольжича, — чому платіжки саме в моїх речах? І книжка — моя, і конспект — мій… — Тобі ліпше знати, — знизав раменами він, розкладаючи платіжки в акуратні поліетиленові пакетики, які за розміром ніби для них і призначалися. — Але затям собі одне: ти їх зроду не виділа й мені нич не віддавала. * * * Телефон деренчав немилосердно. Я розплющила очі. Рівно проти темного вікна горів білим світлом ліхтар, трохи нижче білого місяця, ніби на небо одразу випливли два світила. — Чуєш, усе ґеніяльно просто! — почав Ольжич без привітання. — Га? — У платіжках! Дві фірми з буцім ідентичними назвами… Одна кинула гроші на НДІ МП, — що це за абревіатура, я ще з’ясую, — а НДІ МП гроші проводить як помилково зараховані кошти, банку це без ріжниці. А що і назва трохи інша, і рахунок на пару цифр ріжниться… — Ольжичу, не так швидко! — Ну, нам же тільки краєчок видно, але ж видиш: один «Quantum» фактично кинув гроші другому, хіба не ясно, що самому собі? Один справжній, один фіктивний… — Відмив? — Скільки я знаю, схеми відмивання дещо інші, та хтозна… Тільки око даю — оцього НДІ МП вже немає. Було три дні — і загуло… Ну, іди досипай, не позіхай так голосно… — Олег від’єднався. Але після дзвінка я не могла заснути ще довго. За вікном починало сіріти, й обидва світила стали бліднути, і зникали зірки, і день виступав велично на зміну ночі. Внутрішнім зором я зненацька побачила Оленку, яка заклеює конверт із листом. Чому, чому листа вона відправила саме мені? Про який комп’ютер хотіла сказати в записці? * * * Лишався ще один невикористаний варіант. Короткі телефонні переговори — і Зиновій Самійлович, директор квітярні, чекає на нас у своєму офісі — тому самому, де ми зустрілись уперше, — а його смаглявий золотозубий охоронець вдає, що він просто такий собі вантажник, який переставляє піддони з квітами з місця на місце. Ми чемно всілися на м’які стільці. — До ваших послуг, — сухо промовив Зиновій Самійлович. Матвій поцікавився, чи можна курити, і, діставши згоду, закурив. — Пане директоре, — заговорила я, — ми прийшли не по квіти. Нам потрібна відповідь на одне питання… Розповім від самого початку. П’ятого квітня цього року молода жінка вкинула у поштову скриньку коротенького і дуже дивного листа, після чого надовго зникла. Останній раз її бачили в машині «Audi» кавового кольору, зареєстрованій на власницю відомої квітярні. Приблизно за два місяці після цієї події сталася ще одна: директор квітярні відправив за кордон — через Будапешт до Відня — кур’єра, що мав провезти цінний вантаж. Вантаж поїхав синім джипом із ялиночкою на номерах. Одного з пасажирів джипа в Будапешті, вибачте за вульгарність, пришили. Поліція виявила при ньому документи на два різні імені. Така історія, — підсумувала я і спитала зненацька: — А вантаж потрапив за місцем призначення? Директор нічого не робив. Навіть руки його лежали на столі зовсім спокійно, обидві руки долонями вниз, ледь засмаглі руки з рівними, хоча й не аристократичними пальцями. Тільки очі в нього були такі, наче він міркував, якої саме смерті ми заслуговуємо. Матвій і собі докинув питання: — Ким вам доводиться пан Рибицький? У нього дві дочки, але одна ще для вас замала. Може, ви його зять — чоловік старшої? Питання про Рибицького виявилося для мене повною несподіванкою: мені пригадалося, що Ольжич одного разу називав це прізвище, але так нічого й не пояснив. Хто цей Рибицький, яким чином пов’язаний із директором квітярні і чому Матвій про нього заговорив саме зараз? Але директор, схоже, Матвія зрозумів із півслова. — Усе? — прохолодно глянув на нас Зиновій Самійлович. — І цього досить. — Ваша ціна? — Інформація про зниклу дівчину в обмін на платіжки. — Які платіжки? — лагідно запитав пан директор, розгладжуючи своїми рівними, довгими пальцями папери на столі. — «Quantum Gibraltar». НДІ МП. Вже завтра платіжки можуть бути у вас. — Згода, — несподівано відповів директор. — Тоді до завтра. На десяту вас улаштує? Ми з Матвієм підвелись одночасно й рушили до дверей. Золотозубий охоронець відступив од дверного прорізу, знехотя даючи нам дорогу. — Глядіть, не спізніться, — кинув нам навздогін Зиновій Самійлович. * * * Того-таки дня я мала заскочити на роботу. Літня пора давалася взнаки: відділ спорожнів, навіть Силоненко десь повіявся, а за комп’ютерами ниділи тільки Світлана й Віруся, а за ними наглядав наш підтоптаний начальник. Був саме час пообідньої сієсти, тож начальник, притиснувши слухавку до вуха, приплющив очі й мирно собі сопів, зрідка прихропуючи. Коли я застукала до кімнати, він стрепенувся й гаркнув у слухавку: «Гаразд, так і вчинимо! На все добре!» Світлана й Віруся пирснули та заховалися за моніторами. Начальник поклав слухавку і зробив рух, мовби хотів солодко потягнутися, проте останньої миті стримався та мовив до мене: — Ще не нагулялася? Маю для тебе нагальну роботу… Прихопивши комп’ютер-ноутбук і стос паперів на переклад, я на всі зуби всміхнулася начальникові та твердо сказала, що працюватиму вдома. Мені ще треба було забігти до Ольжича, бо, схоже, в нього нарешті з’явився план, реалізація якого залежала й від мене. — Сідай, — безцеремонно вказав мені на крісло Ольжич. — Бери папір. Пиши про всьо, що було в Будапешті. — Затягають по допитах… Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету». — Катюзі по заслузі,— мовив Олег. — Пиши. Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе. — Наші розкрутили синій джип, — звів очі на мене Ольжич. — Убивство на нім висить. «Оленка…» — шепнула зміюка з нутра. — Чиє?! — Давнє вбивство, — Ольжич нахилився ближче, стишив голос, — австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить? Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі. Олег тим часом повів далі: — Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир — жінка, за описом — викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол. Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати. — Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс… — Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю. Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності. Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму — тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі — де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку. Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці — мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос — ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» — а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує… Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій. А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша — посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета страху. Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість. Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться. Людина змахує руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл. Милі тіні, бережіть мене!.. Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав: Ой, п’яна я, п’яна, Не дійду додому… Нападник, не оглядаючися, скотився сходами і згинув у темряві. Стискаючи обома руками комп’ютер, що ним я — сподіваюся — тільки-но розтрощила пару-трійку кісток, я вмить злетіла нагору. Тремтячими руками відімкнула двері — швидше, швидше! — й заскочила досередини. Комп’ютер полетів на диван, сумка на підлогу. Хутко, хутко! Дзвонити Матвію… Дзвонити Ольжичу… Кудись бігти, щось чинити… Лють накочувала на мене хвилями, я пашіла від неї, як від жару. Лють, як кров, застилала очі. Але я впізнала цей гострий ніс і великі вуха! Це він, він узимку лежав головою на брівці ледь не під колесами моєї машини! Розділ дванадцятий КАТАСТРОФА О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці — фарба облізла, спинки немає — сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені. — Привіт! — кивнула я бомжу. — Здоров, — відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. — Як справи? Що в Яму не заходиш? — Часу не мала, — кволо усміхнулась я бомжеві. — Тут як опинилася? — Та я тут ніби в гостях… А ти? — Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом — патруль. Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння. — Зернят хочеш? Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув: — Ану, негайно припинити! Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав: — З товаришкою своєю зустрілася? Він і це пам’ятає?.. Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив: — Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, — він нахилився ще нижче. — Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним — щось про їжу, не пам’ятаю… — Голод? — вихопилось у мене. — О, точняк. Ти його знаєш? — Знаю, це прізвище. — Ну, коротше, щось про те, що він «товар» забрав. І ще про дівчину, яка втекла. Накладка там якась вийшла… Серце тьохнуло. Втекла? Оленка? — слабко ворухнулася надія в душі. Хто повірить у такий збіг обставин? Чому саме сьогодні я мала прийти сюди, у відділок, і саме сьогодні тут опинився бомж, що посіяв у мені крихку, непевну надію? І тепер я сиділа навпроти бомжа, який знову зосереджено лузгав насіння і який мені зараз був найріднішою людиною. — Тисовська! Тридцять п’ята кімната, — долинув голос, і я рушила до дверей. Останньої миті встигла вдячно потиснути бомжеві руку. Сидячи в Ольжичевому кабінеті, я гралася дерев’яною ручкою — непристойною іграшкою, які возили з Франківської області, та знехотя розповідала про вухатого нападника в під’їзді. Ольжич курив, струшуючи попіл просто на підлогу. — Не потрафило ґанґстерам із тобою, — глузливо зронив він. — А от із Матвієм потрафило… — Що?! Що з ним?! — Закрита черепно-мозкова травма. Він ся зараз відлежує у Жовтневій лікарні. Нічо, скоро випустять. Я притисла долоні до обличчя. Недарма Зиновій Самійлович так легко пристав на нашу пропозицію! На цей раз йому не пощастило, але завтра… — А завтра… — Ти кирпу не гни, — гмикнув Ольжич, — вас максимум настрашити хтіли. Ви ж нич важливого не знаєте. — А платіжки? — А що платіжки? Діла як такого нема… І з Голодом-Вайзе облизня зловили: мертвого не розпитаєш… За прикладом Олега, я теж визирнула у вікно, вдихнула літні запахи, де аромати цвітіння витончено поєднувалися з вихлопними газами, й собі зітхнула. «Мій новий комп’ютер лишаю тобі», — знову стукнуло в голові. Що Оленка намагалася мені сказати? Я глипала і глипала у вікно, і щось на самому споді душі потроху ворушилося. Завмерти. Не сполохати далекий-далекий спогад. …Біжу додому з університету. Біля самого метро на площі Толстого раптом наражаюся на Оленку з кавалером. Пари вона, звісна річ, прогуляла… Кавалер трохи старший за неї, але, як на мене, малоінтелектуальний. Хоча… Ми постояли хвильку, щоб обмінятися привітаннями та жартами, присталими в такій ситуації. «Брала участь, — пояснювала мені Оленка, звівши вгору пальчик, — у науковому досліді! Можна сказати, власноруч рухала вперед науку». «Що ж то за надзвичайний дослід?» «Гряде вік нового покоління комп’ютерів. Скоро все дізнаєшся». Стрельнувши оком убік, як спостерегла, як в Оленчиного супутника захмарилось обличчя… «Нове покоління комп’ютерів»… Спливає в уяві лице Оленчиного тодішнього кавалера… Хто він? Чорнявий, не худий, це я точно пам’ятаю. Кругловидий. Дай поміркувати хвильку… — Зиновій Самійлович, директор! — вигукнула я. — А тепер — від самого початку, — наказав Ольжич. Довелось розповідати. — Бігме, цей клятий комп’ютер тут не випадково, — Ольжич витер крапельки поту під носом. — Ану подай мені папендекель отой… — Це кого? — не допетрала я. — Ну, картонку оту подай! — Ольжич поривсь у картонній теці, щось перевіряючи, потім мовив: — Гаразд, Наталіє Тарасівно, можете бути вільні. * * * — Здрастуй, моя Крихітко, — у трубці глухо звучав Маринин голос. Говорила вона швидко-швидко. — Ти там чуєш мене? Я тобі мейл вислала. Прочитай мого листа і подзвони на мобільний. Тут у телефоні гроші кінчаються, зрозуміла мене? Ну все, привіт-привіт. І відбій. Жодного запитання не дала поставити! Який мобільний? Як я знатиму його номер, та ще й у Будапешті?.. Я ще раз перевірила торбу — напакувала різних смаколиків Матвію в лікарню, — відімкнула замок і глянула на годинник. Третя година, на четверту буду в лікарні… А на зворотній дорозі доведеться зробити непередбачену зупинку. Вхідні двері гримнули, і протяг виніс мене надвір. …Інтернет-кафе на Прорізній у ранню годину відвідують тільки іноземці та студенти. Іноземці п’ють каву й вермут, студенти курять цигарки, і загалом створюється домашня затишна атмосфера. Я прилаштувалась у кутку, щоб перевірити пошту, і зайшла на безплатний поштовий сервер. Зараз, зараз він ідентифікує пароль і відчинить мені скриньку. Ще хвилинка. Синім кольором помережана сторінка завантажилась і показала нове повідомлення. Клацнула мишка, комп’ютер почав думати, видаючи текст порціями. Першу порцію вже можна було читати. «Крихітко! Сьогодні негадано-неждано я натрапила на ваш синій джип. Схоже, він сплавав у далекі краї — вода з нього так і хльоскала…» Що це може означати? Я дочекалася, заки сторінка відкриється повністю. Лист написаний був українською, але латинськими літерами. Ми завжди так писали: на угорських комп’ютерах нема кириличних шрифтів. «Карлосів мобільний — +1-617-383-22-14. Набери нас, пліз, у суботу по обіді. Мене розшукав такий собі пан Андрій, сьогодні ввечері я з ним зустрічаюся. Не бійся, в присутствії, там народ тусується. Потім розповім, якщо буде цікаво. Та, про яку ти знаєш, що твоя, я». За сусідній стіл присіла пара. Дівчина спритно почала клацати мишкою, скоромовкою пояснюючи своєму супутнику, яким чином можна зареєструвати безкоштовну поштову скриньку в інтернеті. У того був вигляд людини, що її тільки-но витягли на берег із води і роблять штучне дихання. Я тихенько пирснула в кулачок. То ось куди мені треба дзвонити — на мобільний Карлоса! * * * У п’ятницю пізно ввечері Матвій утік із лікарні. Саме тому весь суботній ранок ми убили на розшифровування записника, знайденого в лабіринті. Я вже двічі сама бралася до нотатника — і двічі відкладала до ліпших часів. І чого ми й досі не віддали книжку Ольжичу?.. Ми гортали розлініяні сторінки, списані недбалою рукою, і читали всі поспіль записи. Власне, прізвища в нотатнику були здебільшого німецькі, знати цих людей ми не могли й шукати їх — не з нашими силами… Та Матвія мов заціпило на сторінці, де останнім у рядку стояло ім’я «Peter Vedur». І семизначний номер, що починався з «525»… Київський номер?! — Слухай, — нагло вигукнув Матвій, — це ж так просто! Якщо «Peter Vedur» записати не латинкою, а кирилицею, це буде… звичайне українське ім’я — Петро Федур! Ні, не звичайне українське ім’я! Я його знаю! Я ж фізику твердого тіла закінчував, Петро Федур — мій колишній однокурсник, а нині — цілий науковий співробітник інституту фізики напівпровідників… А оцей хлопець — Vessenko-Фесенко — з інституту кібернетики! Ми з ним не приятелювали, ледве зналися, а от із Федуром навіть у Карпати кілька разів ходили… Але я дивилася на інше ім’я. У кінчиках пальців зайшли зашпори, мов від морозу. Не може бути! Це ж ім’я, на тлі якого загадкове НДІ МП одразу втрачає свою загадковість! Taras Tissowski — Тарас Тисовський! Науково-дослідний інститут мікропроцесорів! Подзвонивши мамі, я напросилася на обід. О, я гаразд знала, до кого нам треба навідатися! За п’ять хвилин, нічого не пояснюючи, я вискочила з помешкання, тягнучи Матвія за руку. Тато зустрів нас, лежачи на дивані. — Тату, як ти гадаєш, — спитала я без зайвих вступів, — чим можуть бути пов’язані між собою інститути кібернетики, фізики напівпровідників і мікропроцесорів? Тато, якому сьогодні не вдалося виїхати на дачу: акумулятор підвів, навіть погляду від телевізора не відвів. — Роботою. — Яке відкриття! А якою саме роботою, не поясниш? — Та будь-яку роботу самотужки не виконаєш… У телевізорі саме демонстрували з різних ракурсів свіженький гол. Проте я не мала сили чекати. — Чуєш, — нагримала я, — відірвися ти від футболу на мить! Поговори з власною дочкою! — Я говорю. — Ти не говориш! Обернися до мене! З голом було покінчено. Тато нарешті повернув голову і стишив звук у телевізорі. — Ти маєш точно знати, — мовила я, — яка робота останнім часом пов’язує три інститути… — Та є одна ідея, — почав татусь, — яку ми й розробляли… — Ідею? Ви ж не бомбу розробляли, розкажи єдиній дочці! — …і виготовили дослідний зразок. — Зразок чого? — Е-е-е… нашої розробки… — і тут, перехопивши мій суворий погляд, він радісно й фальшиво додав: — Називається «Aluminum TAB», якщо хочеш знати. — Не уявляю, як це розшифровується… — Tape Automated Bonding. — Надзвичайно пізнавально! Серйозна розробка? Якісь проблеми були? Мама грюкнула на кухні тарілкою, і в моєму животі приємно буркнуло — та, на жаль, передчасно: першою на кухню почалапала кицька. Тато майже водночас зі мною зітхнув, бо теж усвідомив, що обідати поки що черга привілейованих членів родини, і промовив: — У нас в інституті кругом самі проблеми. Коли нам за роботу інвестор перераховував гроші, бухгалтерка — чи здуру, чи з подачі генерального Рибицького… Рибицького? То он звідки взялося це прізвище! Опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, що вчащає до Зиновія Самійловича… — …дала номер заблокованого рахунку, тож гроші ми насилу здерли з неї два місяці потому. — А скільки грошей перерахували? — щось таке сяйнуло в моїй голові. — Як у контракті: перший внесок — інвестиція в розвиток проекту, а потім ще на різні дрібниці. — А розмір інвестиції? — П’ять мільйонів. — У. о.? Ми вже близько, близько! так гаряче, аж пальці пече! — У. о., — холоднокровно підтвердив тато. — А хто інвестор? — Одна фірма гібралтарська… — «Quantum Gibraltar»? — прохопилось у мене. Тато зиркнув на мене з підозрою. З телевізора почулися короткі лункі сигнали: друга година. — Вибачте, — мовила я, вислизаючи в коридор. Залишивши чоловіків наодинці, я зайшла в колишню свою кімнату, сіла на підлозі перед телефоном і настукала номер Карлоса. В трубці трошки погуло, поклацало, порипіло, подумало, а тоді все-таки з’єднало мене з потрібним абонентом. — Привіт! — сказала я, вчувши голос Карлоса. — Ти? Нарешті. — Що сталося? Що з голосом? — Нічого не сталося. Марина щезла. * * * Буває, почуєш якусь нісенітницю — й одразу повіриш, а перш ніж серце сприйме жахливу звістку і змириться з нею, минає довгий і довгий час. Карлос важко дихав у слухавку, і мені ввижалося, що в кожному подиху я вчуваю калатання його серця. Голос у нього був і справді дивний: хрипкий, силуваний. Мимоволі я пригадала Маринин електронний лист, і холодом віддалось у животі: «Вона мала піти на зустріч із таким собі паном Андрієм». Ні, цього не може бути! Карлос блазнює! Це Марина навчила його з серйозною пикою видавати жарти на межі фолу… — Не дурій і не лякай мене! — нагримала я на співрозмовника. — Дай Мариночці слухавку! Вона точно стоїть там біля тебе, ще й посміюється. Удвох це вигадали? Знаю я вас… Зв’язок ураз перервавсь, а мені холодом ще раз обдало живіт. Тремтячими пальцями я знов настукала номер Карлоса. — Де ти зник? — Ти або слухаєш, або нема про що говорити. — Я слухаю. — Вчора вона пішла в «Манго» — це такий бар тут неподалік. Я з нею напрошувався, я вона — ні та й ні. А в мене просто передчуття якесь було!.. Словом, третя година ночі, вона й досі не повернулася. Мені терпець урвався — поїхав я в те «Манго». А під баром дві поліцейські машини стоять, і обстановка якась така напружена. Ну, я заходити не став, упіймав за руку хлопа якогось з обслуги, питаю німецькою: «Що тут?» Він мені: «Іноземку вбили». Мене щось ніби штрикнуло. «Як?» — питаю. Він: «Та тут, під баром, заюшена кров’ю лежала, з розбитою головою. Білява така, висока. Я сам бачив. „Швидка“ її забрала, а потім і поліція приїхала. Досі всіх розпитує». Я кажу: «В яку лікарню повезли?» Він: «Та не в лікарню: вона мертва вже була»… У мене підігнулися ноги. Карлос гугнявив далі: — Питаю: «Куди саме?» А собі повторюю весь час: то не Марина! Скільки іноземців у Будапешті? То не Марина… Ну, побалакав я з поліцією, дочекався ранку, поїхав у трупарню. А мені там: «Нікого не привозили». «Як так?» А він — санітар у зеленому такому халатику, молодий: «І поліція вже питала — не було нікого. Машина справді наша, тільки поки водій вечеряв, угнали її»… Я відкинула голову на диван і заплющила очі. Свідомість відпливала й напливала. — Якого дідька ви з тим парубком приїжджали до неї? — бубонів Карлос, але голос його долинав до мене туго, мов крізь вату. — Вона казала, ви на ґанґстерів полюєте… Так раділа!.. — Зачекай секунду, дай мені осмислити твої слова. Марина… Марина з розбитою головою зникає посеред білого дня… себто, посеред глупої ночі? Вона ж нічого не знала і ні до чого не причетна! Не пам’ятаю, як я й попрощалася з Карлосом. У мозку досі працювала тільки та половинка, яка відповідала за розсудливість. Навіщо забирати тіло Марини після того, як її вбили на людній вулиці? Там безперечно були свідки… І хто ж мав таку нагальну потребу вбивати — не в темному лісочку, а під баром у центрі міста? Господи, цього не було… Сновидою я вийшла зі спальні у велику кімнату. Мама відірвалася від «Українського слова», глянула на мене поверх окулярів і суворо запитала: — Що сталося? І що я могла відповісти на таке пряме запитання?.. Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому. Мене починало трусити. На вулиці — плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти? Перед очима стояло одне обличчя — повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», — говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так скажу: в нашому віці вже фарбуй — не фарбуй, не допоможе…» Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая: Так у світі повелося: Я люблю… Мене кинуло в сон. І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже — інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі… І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде. А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш туди, а назад дороги не пам’ятатимеш, аби зранку вмовляти себе: усе намарилось… Ніч облягала мене, як цукрова вата. Я лежала, все прокручуючи й прокручуючи в голові миттєві знімки з пам’яті: Марина, як річкова «Ракета», збурює хвилі в басейні, її білява голова зненацька виринає то з того, то з цього боку… Ось вона гризе абрикоси і розводиться про власну геніальність… Ось вона у бостонському приміському готелі дражнить красеня Карлоса… Я дивилась у стелю, а бачила синє небо над двоповерховим готелем, збудованим із жовтої цегли. Я бачила веселих людей, що спускалися до ставка, а в них під ногами метушилися жовті курчатка, і біла табличка застерігала: «Не наступіть на діток!» Я бачила низькі літаки, що ледь не чіпляли верхівки дерев, я чула їхнє приглушене гарчання — і твій сміх, що перекривав його. Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива. Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? — питанням на питання якось відповіла ти. — До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків — до сліз, до болю в зіницях, — і ти скажеш своїм дзвінким голосом — занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш». Я не плачу, подивись, я не плачу. Я читала про це в книжках. Думала: як вони могли про таке розповідати? Відтворити почуття, які живуть так глибоко в душі, що часом і сам боїшся їх викликати на поверхню. І відтворити їх так, що я іноді забувала, на якому світі живу: сходячи з ескалатора, ногами розгублюючи сходинки, що з-під ніг втікали, западали, я, піднімаючи очі від тексту, ніби виринала з-під товщі води — і до кінця виринути не могла. Ще півхвилини йшла навпомацки й бачила замість турнікетів… нічого взагалі не бачила! Не було нічого! Як, як можна піднятися до такого рівня, коли твої сльози, легкодухі сльози, що ними ти заколисуєш внутрішній непогамовний біль, раптом зробляться текстом? Стануть словами рани криваві… А відповіді на питання, як жити далі, ти все одно не відшукаєш. Треба просто заснути, щоб нічого не відчувати. Треба просто заснути, щоб не чути цього сумного, цього зрадливого голосу, що чатує на тебе по всіх кутках: Як холодно, коли тебе нема. Я так боюсь, коли тебе нема… Розділ тринадцятий ХОЛОДНА ЗБРОЯ В інституті фізики напівпровідників нас зустріли лункі й порожні коридори — літня спека повиганяла наукових співробітників у відпустки. Сонна охорона на тихій прохідній відправила нас на третій поверх. Ліфт не працював, ми піднялися сходами та вдихнули запахи задавнених порохів. Двері до потрібної нам кімнати були прочинені, але навіть протяги не рятували від спеки. У великій кімнаті стояли порожні столи, тільки одна дівчина в майці та джинсах нудьгувала за комп’ютером. — Привіт, — кивнув до неї Матвій, — Петро Федур тут працює? Дівчина хитнула головою у напрямі дверей, які вели, схоже, до кабінету. А Петро Федур, виявляється, уже начальник, коли має окремий кабінет! — Він у себе? — тим часом запитав Матвій. — Десь вийшов, зараз буде, — відказала дівчина. — Та ви заходьте, чекайте. Він ось-ось має з’явитися. Ми поплентались до кабінету, всілися на розгойданих стільцях. Я відкинулася на спинку, приплющила очі. Що я тут роблю? Навіщо мені це все? Оленка зникла, Марину не повернеш, Андрій Голод… — …А Петро, — долинув до мене наче крізь сон Матвіїв голос, і я збагнула, що він давно вже щось розповідає, тільки я нічого не чула й не тямила, — після інституту чотири роки навчався в докторантурі в одному зі штатівських університетів, докторську там захистив. І тут, здається, кандидатську захищає. Тільки поглянь, скільки у нього мудрих книжок! До речі… до речі…— Матвіїв голос невловимо змінився. Я розліпила важкі повіки. І на столі, і в заскленій великій шафі, і на підвіконні — кругом були книжки. Я примружила очі й почала читати корінці: «Фізика напівпровідників», «Квантова механіка», «Тонкоплівочні технології», «Теорія квантової фізики»… — Пригадуєш, — Матвій гостро зиркнув на мене, — вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати! — Він не схоче нам нічого розповідати, — байдуже відмахнулась я. — Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв… — До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена? — Еге ж, так він тобі й почне все викладати… — А якщо, — Матвій поправив окуляри, — у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі… — Матвію, — пирхнула я, не витримавши, — ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти — навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку — і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися! Матвій похитав головою. — Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят! — Щось я не збагну… — Ти дослухай до кінця! — нетерпляче гримнув Матвій. — Отже, маємо винахід і маємо інвестора. І маємо третю сторону, яка невідомим чином дізналася про винахід. І оцій третій стороні потрібно вкрасти ідею до того, як буде запатентований промисловий зразок і почнеться серійне виробництво! — Ага, — гмикнула я, — це багато чого пояснює, окрім двох платіжок на п’ятнадцять мільйонів у. о., адже таке спритне перекидання грошей не схоже на інвестицію в розвиток серійного виробництва… Матвій стенув плечима, хотів сказати щось ущипливе — але тут прочинилися двері до кабінету й на порозі постав довготелесий чолов’яга з відстовбурченими вухами. Я заклякла в кріслі. — Федуре, привіт! — підвівся Матвій назустріч однокурсникові та простягнув руку для потиску. Проте довготелесий не поворухнувся — він невідривно дивився мені в очі. Я струсила миттєве заціпеніння й теж звелася на рівні ноги. Петро Федур нарешті оговтався та злісно захряснув за собою двері. — Що ви тут робите? — процідив він крізь зціплені зуби. — Слухай, — розгубився Матвій, — що таке? Петре, що за маячня? Він озирнувся на мене, тоді знову перевів погляд на свого однокурсника. — Матвію, — почала я повільно, — твоя закрита черепно-мозкова травма — чиїх рук діло? — Охоронця з квітярні — отого смаглявого, з золотим зубом… До чого тут це? — Ну, тоді прошу познайомитися з добродієм, який намагався вкоротити віку мені. — Чо-го?! Тим часом Петро Федур видобув із кишені кастет і вдягнув собі на праву долоню. Худорлявий науковець умить обернувся на затятого зарізяку. Неквапом він підійшов до письмового столу й посунув до себе телефон. Набрав номер і спокійно мовив у слухавку: — Приїджай просто зараз до мене на роботу. Виникли обставини непереборної сили. Матвій заціпеніло спостерігав за приятелем, із яким неодноразово купався в льодяних карпатських річках, мерзнув під дощем у тоненькому спальнику та тропив стежки у снігах. — Петре, ти мені поясниш?.. Перш ніж відповісти, Федур переставив стілець, загородивши вихід із кімнати, і спокійно на ньому вмостився. — А що тут пояснювати? Це ви б мені мали пояснити, що ви робите в моєму кабінеті. — Ми тобі пояснимо, — розлютився Матвій, — ми тобі все зараз пояснимо! Він зробив рух до дверей, але Федур застережливо підніс кулак із кастетом. Матвій умить охолов і тільки кинув оком по кімнаті, чи не трапиться під руку чогось важкого. Здається, у Федурі він визнає рівного собі суперника. — Петре, — Матвій звузив очі,— ти в курсі, що Олена щезла? Федур невиразно мотнув головою. — Ти знав?! — загорлав завше флегматичний Матвій. — Ти все знав?! Але як ти міг? За які гроші на таке можна зважитися? Федур зненацька звівся з крісла й став навпроти Матвія, дивлячись йому просто у вічі. — За які гроші, питаєш? А за такі гроші — зелені! Ти у своїй конторі скільки отримуєш — тисячу баксів? А ти знаєш, як це — годувати родину за двісті у. о. на місяць? І це — маючи американський науковий ступінь у кишені… Ти знаєш, як це — вимолювати у директора кошти, щоб закрити зарплату підлеглим, а він тобі торочитиме: в держбюджеті нема грошей… А ти знаєш, як це — на двісті у. о. лікувати хвору на нирки дитину?.. — Петре, ти… — почав був Матвій, але Федур перебив його: — Ти мене не совісти — моя совість мовчить і спить спокійно. Коли я їхав до Штатів, наша наука заснула летаргійним сном. За чотири роки я повернувся — а вона померла! її вже не реанімувати! Ти знаєш, скільки фахівець мого рівня отримує в Штатах? Від ста тисяч баксів на рік. Ти знаєш, скільки коштів на науку вділяється там із держбюджету? І не за «залишковим принципом»! А скільки приватних підприємств фінансує нові наукові розробки, дає стипендії перспективним студентам, засновує ґранти на божевільні досліди, що вони дадуть реальні плоди років, може, за двадцять!.. — Ти міг би залишитися в Америці! — вигукнув Матвій. — Міг би! Міг би! Якби не був таким романтичним телепнем — повернувся українську науку розбудовувати, з руїни підіймати… Але я вже не буду таким бовдуром — минулося. Я лікуватиму свою дитину не в палаті на шістьох у занюханій районній лікарні, а у приватній австрійській клініці!.. З того боку дверей делікатно постукали. Федур відставив крісло та прочинив високу стулку. До кімнати ввалився смаглявий хлоп, широко усміхнувся, зблискуючи золотою фіксою. — Ти ба! Які люди! Яка стріча! Він обернувся через плече та глипнув на дівчину в майці, яка клацала мишкою комп’ютера. Тоді недвозначно поглянув на Федура — і Матвіїв однокурсник вмент усе второпав. Він вискочив із кабінету, за мить долинула його кваплива мова: — Ти вже скінчила? Я ж бачу, що ти пасьянс розкладаєш… Не червоній, а йди вже додому. Сьогодні така спека, що в мене в голові крутиться. Ми з колегами побалакаємо і теж скоро підемо. Все, до завтра, тікай хутко! Комп’ютер проспівав прощальну мелодію, і за хвилю Петро Федур знову намалювався у прорізі дверей. — Ти Зиновію дзвонив? — запитав золотозубий. Федур помотав головою, підійшов до телефону й накрутив номер. Між тим його колега знову зблиснув фіксою, розплившись у посмішці: — Двічі ви від нас вислизали, але ж не все коту масляна! Нарешті ми з вами душевно побалакаємо і будемо все знати. Біс із ним, із тим Юрґеном Вайзе, — я за ним не плакатиму. Але мені цікаво, куди подівся товар. От що ви нам розповісте! Федур уже перемовся по телефону, як я розумію, з Зиновієм Самійловичем і шепнув декілька слів на вухо своєму смаглявому приятелю. Той кивнув, підійшов до мене впритул і начебто взяв попід руку. І тої ж миті я відчула, як щось укололо мене під ребро. Я несамохіть зойкнула. — Тихше, тихше! — процідив золотозубий. — Це фінка, вона дуже гостра. Якщо не сіпатимешся, може, поживеш іще трохи… І ти, — він обернув голову до Матвія, — не рипайся, коли не хочеш, щоб я її підрізав. Зараз ми спокійненько вийдемо з інституту, унизу на нас чекають, ми сядемо в машинку й покатаємося… тут недалечко… А потім побесідуємо… Петре, йди перший. Федур вийшов за двері й поманив за собою Матвія. Той покірно рушив услід. Золотозубий підштовхнув мене, і ми закоханою парочкою залишили кабінет. Федур охайно замкнув двері й попрямував до сходів. Руку він тримав у кишені, щоб кастет не впадав у вічі. — А Зиновій голову собі сушить, — дорогою патякав говірливий охоронець із квітярні,— хто ви такі й чого на нього напосілися. Якусь зниклу жінку приплели… Петре, — гукнув він до Федура, — ти щось знаєш про зниклу жінку? Той нічого не відповів. Золотозубий вів далі: — А може, і не було ніякої жінки? Га? А ви просто полюєте на наш товар? От ми зараз про все побалакаємо, ви нам докладно розповісте, що знаєте… Як ви опинились у Будапешті, га?.. Ми вже спустилися на перший поверх, і парубок, штрикаючи мене фінкою під ребра, приязно усміхнувся до охорони. Федур вийшов першим, незворушно попрощавшись із охороною. Матвій на мить затнувся на виході, мовби важився попросити про допомогу, але золотозубий стиха просичав: — Ш-ша!.. Матвій схилив голову й минув прохідну. Парубок підштовхнув мене до виходу. Може, зарепетувати: «Пробі, людоньки, рятуйте!» Це на мить виб’є землю з-під ніг ворога. А от далі що? Хіба ж ця охорона встигне зреагувати? Штрикне мене золотозубий фінкою в серце, щоб навіки замовкла, а сам дасть драла. І ніхто навіть його пики не запам’ятає, я певна, окрім блискучої фікси, та чи важко золотий зуб замінити на порцеляновий?.. Я похнюплено ступила до дверей. На вулиці чекала запилюжена машина — кавового кольору «Audi» з жовтими номерами. У мене тьохнуло серце. І цей покидьок іще сміє брехати, буцім нічого не знає про зниклу жінку! Чорт, чому ж я така безпомічна? Чому нічого не можу вигадати? Якщо ми зараз, мов покірні телята, сядемо в машину, нас уже ніхто й ніколи не побачить, як Оленку! А тим часом смаглявий хлоп лівою рукою дістав із кишені ключі від машини та кинув їх Федуру. Звелів: — Сядеш за кермо! І доктор фізичних наук американського університету слухняно скорився наказові простого охоронця з квітярні. Світ перевернувся догори дриґом! Петро Федур розблокував сигналізацію, сів на водійське місце й перехилився через крісло пасажира, відчиняючи другі дверцята. — Тобі сюди, наперед, — кивнув золотозубий до Матвія. — А нам, лялечко, назад. Давай, давай, ворушися. Він відчинив задні дверцята й штовхнув мене до салону. На мент зблиснула фінка — він одвів руку, щоб і самому сісти в машину. І зараз-таки трапилося неймовірне. Замість упасти поруч зі мною на сидіння, смаглявий хлоп смикнувся і з’їхав на землю біля машини. Фінка з брязкотом випала з долоні. Матвій, який іще не встиг заклацнути за собою дверцята, вистрибнув із салону, обернувся до мене та сіпнув за руку геть із машини. Я втратила рівновагу й вивалилась назовні — лантухом упала згори на непритомного бандита. У божевільному калейдоскопі, який вертівся довкруж, мигнуло перекошене Ольжичеве обличчя. Та тої ж миті заревів мотор, і машина зрушила з місця. Від поштовху дверцята захряснулися, ледь не відтявши мені ногу, яка досі була в салоні. — Він тікає! — загорлав Матвій до когось, і тоді просто перед «Audi» виріс мотоцикл і завалився набік. Машина відкинула двоколісного побратима, як іграшку, але й сама втратила керування і вписалась у дерево. Від удару клацнув капот і піднявся на дев’яносто градусів, затуливши лобову шибку. З-під поваленого мотоцикла видряпався Ольжич, умить опинився біля машини, смикнув передні дверцята і витягнув водія. Заваливши його на дах машини й заломивши руки, він гаркнув: — Що це тут у нас? Кастет? Файно! Ви затримані за носіння холодної зброї! Звідкілясь в Ольжичевій руці опинилась рація, і він щось нерозбірливо пробурмотів — я вичленила тільки назву вулиці, де відбувалося все це химерне дійство. Поки на обрії з’явився мілійційний «бобик», смаглявий хлоп прочумався. Він злісно цикав слиною через золоту фіксу, а вдоволений Ольжич двома пальчиками обережно тримав фінку за лезо й муркотів, як вгодований кіт: — Фіночка! Давно я не бачив справдешньої фіночки! Це ж на скільки вона потягне? Та ще укупі зі спробою кіднепінгу! Гай-гай! Петра Федура та смаглявого хлопа, чийого імені ми й досі не знали, завантажили у «бобик». Біля «Audi» зоставили чергувати даішника, який миттю розсівся в салоні, завів машину й увімкнув кондиціонер. Він скинув кашкет і поклав голову на підголівник, заплющивши очі; на обличчі його читалося блаженство. — Так-так-так, — обернувся Ольжич до нас із Матвієм, нарешті відправивши колег, — що ся діє у світі? Серед білого дня ся з фінкою накинули на беззахисних громадян! Які ж нич не порушували! Які не пхали носа у сумнівні діла! Які ся в усьому слухали моїх настанов!!! — Ольжичу, не сердься! — я благально звела брови. — Пробач нас, пробач! — От що б зараз було з вами, якби я ся тобі довірив? Якби ся не здогадав поставити твій телєфон на прослушку… — Що-о-о?! Ольжич квапливо змінив тему: — Так, браття крілики, як будемо відділку ся діставати? У нас один ровер, утрьох на нього не сядемо, та й незапланований політ не пішов йому на користь… — Слухай, — втрутився Матвій, — а ми не можемо тут побалакати? Зайдемо на прохідну інституту, я там столик і крісла для відвідувачів бачив… За мить ми сиділи на знайомій прохідній, а охоронці зизили на нас цікавими очима. Ольжич розгорнув теку, дістав бланк протоколу й нерозбірливо щось записував. Потім звелів докладно йому описати все, що сьогодні трапилось, і Матвій довго й ґрунтовно розповідав — він це добре вміє. Нарешті Ольжич звелів нам підписатися на кожній сторінці протоколу, а сам відкинувсь на спинку крісла. — І що ж ми маємо? — запитала я. — Федур і його приятель затримані за носіння зброї, а зникнення Оленки і загадковий Юрґен Вайзе тут ніби й ні до чого. Зиновій Самійлович і зовсім вислизнув, бо якби ти дозволив викрадачам доправити нас до боса… — Ти ще смієш мені закидати, — обурився Ольжич, — що з мене фахівець кепський? І це замісто того, щоб красненько подякувати! Ну, стривай, ти ся звернеш до мене ще раз зі своїми гризотами! Довелося мені соромливо опускати очі. А Ольжич зібрав папери зі столу, посунув форменого кашкета на потилицю, витер спітніле чоло й усміхнувся: — До речі, хочеш утішну новину? Ти там казала, що твій замначальника, Силоненко Юлій Валентинович, одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року народження, безпартійний, замішаний у цю історію… Як довести його причетність, ми ще не знаємо, а от у ямі він посидить. І знаєш, за віщо? — За віщо? — Він ся попалив на кредитах, які ваша контора працівникам давала. Себто на відкатах. Нічого особистого, чистий бізнес: він тобі безвідсоткову позику вибиває, ти йому п’ять відсотків повертаєш. — Хто ж його викрив? — Було, було кому! Така собі Непийпиво у твоєму відділі робить, так? — (Я кивнула). — Вона з ним ся за позику домовила, а сама — до президента й у сльози: здирник Силоненко вимагає відкат! — І президент не заступився? — здивувалась я. — Вони ж так щиро приятелювали! — Видиш, ся доприятелювали. З начальством ся треба ділити, нич вас життя не вчить! Бо в іншому разі швидко буде гаплик бізнесу… Ну, гаразд, — посуворішав Ольжич, — побалакали й годі. Зараз ся забирайте додому, сидіть тихо як миші, а коли знову щось устругнете, я вас підсаджу в яму до знайомих. Би трошки охололи. Ольжич вийшов надвір і схилився над понівеченим мотоциклом. — Військо польське вшистку моторизоване на роверах… — не знати до чого пробурмотів він, помахав нам рукою, і ми з Матвієм після довгого й дуже дивного дня нарешті забралися додому. * * * Дзвонив телефон. Я зробила над собою зусилля. Простирадло, що ним я вкривалася вночі, сповзло на підлогу. — Альо! Привіт! — почувся переливчастий, звабливий голос. Я впізнала його. — Повстав із мертвих? — замість вітання спитала я, боячись повірити власним вухам. — Шановна колего, ти не хочеш мене бачити? — Дуже хочу. Неймовірно хочу. — Тоді біля інтернет-кафе о дванадцятій. Це зручно? — Зараз по десятій… — мовила я і вже знала, що прийду навіть завчасу. — Тільки обережно, прошу тебе. Я в Україні інкогніто. Ще трошки. Скоро я все знатиму. Ще й по одинадцятій не було, як я вискочила з дому й побігла до метро. Шкіру зразу обпекло проміння, від якого не могли врятувати насаджені вздовж дороги невеликі деревця, що не хотіли — не могли — рости на прибережному дніпровському піску. У спекотні дні, як цей, що валами розжареного повітря обдає твоє тіло, лежати б на кримській зеленкуватій ріні. А ще краще заплисти далеко-далеко, і хай гостре сонячне проміння ламається об зелену поверхню води, а над водою кричатимуть чайки, жаліючись одна одній, що непрохана людська істота розполохала всю рибу… Пам’ятаючи про «інкогніто», я вирішила доїхати до Золотих воріт. На Володимирській біля Польського торгового представництва пірнула під арку, перетнула двір, минула Будинок учених, потім униз і ліворуч повз знайомий смітничок. Ногою штовхнула двері на затиллі інтернет-кафе. В залі в таку ранню годину сиділо двоє людей: дивакуватий іноземець — і чорнявий хлопчина-комп’ютерник, якого я чудово знала. Я роззирнулася навсібіч, не помітила нічого підозрілого і вийшла через центральні двері на Прорізну. Андрій Голод стояв до мене спиною на протилежному боці вулиці, і я просто відчула напруження, яке вивергало його тіло. Він увесь був — на мить затамований, заморожений рух, і навіть пісочного кольору його джинси тільки підкреслювали готовність ніг зірватися з місця. Певно, вчувши мій погляд, Андрій повільно повернувся, ковзнув по мені оком, не впізнаючи обличчя під темними окулярами, і вже збирався обернутися назад. Я змахнула рукою, й Андрій завмер. За півхвилини він стояв поряд. — Як це ти проскочила, що я тебе не помітив? Я вигнула ліву брову. — Комином спустилася, як відьма. — Щось я сажі на тобі не бачу… — А я знижувалася мітлою вперед. Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах. — Як ти тут, шановна колего? — Та нівроку. А ти? Андрій усміхнувся силувано. І враз на мене накотила темна хвиля: я згадала хлопа з золотою фіксою і другого — вухатого, спом’янула холодний погляд Зиновія Самійловича, внутрішнім зором уздріла Оленчин талісман із блакитним очком, ніби увіч побачила розбиту голову Марини на бруківці. Я глянула на Андрія, наче не впізнаючи його. — На джипі твоєму убивство висить. Ти в курсі? Андрій мовчав. Я продовжила: — Де з бандитами запізнався? Мало тобі платили в нашій конторі? Ще запраглося? Андрій порився в кишенях, дістав у кілька разів згорнутий папірець. — Розгорни. На колінах у мене лежала сторінка з маленького записника. На згинах папір затерся, і майже зникли лінійки. Розправивши папірець, я прочитала: «Наталю! Все, що тобі розкаже А., має знати твій батько. Решта — під час зустрічі. О.». Рівний почерк, гострі літери. Я загнала сльози, що вже виступили з очей, назад: я в дитинстві навчилася цього в Цибуліно. Андрій погладив мене по плечу. На першому поверсі будинку, де ми розмовляли, було літо. Раз по раз відчинялися двері, люди заходили до кафе. А мені було так холодно — шкіра боліла! — ніби в самому платтячку мене кинули в кучугуру снігу. На якому я світі? — Кажи! — хрипко мовила я. Розділ чотирнадцятий З ТОГО СВІТУ Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно. На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту. Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія. Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму. На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів: — Що тобі не так? — Усе в нормі. Спи. До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично рівної траси, на якій загубитися практично неможливо. Андрій їхав, нарешті забувши про невідому контрабанду, яка вже напевно причаїлася десь у джипі, бо інакшого пояснення нагальній поїздці не було. Не вірити ж байкам, буцім контракти з підписом і «мокрою» печаткою треба передавати особисто в руки, а експрес-пошта для цього не годиться. Ще недолугішою здавалася версія, начеб потрібно партнеру фірми передати подарунок — невеличкий електронний записник, який зараз лежав у внутрішній кишені Андрієвого піджака. «І якого біса ці двоє за мною їдуть? — крутилося в голові.— Не збіг, не збіг! І Оленчине знайомство з Зиновієм Самійловичем, і її зникнення — не збіг! А Силоненко — паскуда, як у зашморг затягнув і все підкручує, підкручує. Після кімнати у Вишневому власна квартира в Києві — серйозний стимул. „Питання з позикою вже розглядається, але черга велика, і тільки від мене залежить…“ Позику він підпише, аякже, лишень за невеличку послугу… Безвідсоткову позику… Є один чоловічок, він усе скаже… А послуга за послугою тільки й валяться! Клятий Зиновій Самійлович учепивсь як кліщ. Що йому до мене? Хіба кращого не знайдуть? „Останній раз з’їздиш, і по всьому… Хіба гроші зайві?.. Угорську мову знаєш, німецьку трохи підучив, де ж ми іншого такого візьмемо?..“ І виходить нескінченне турне: Київ — Будапешт — Відень, Відень — Будапешт — Київ… А Оленка цим маршрутом теж їздила, точно знаю… Невже і її Силоненко захомутав? Але чим?..» Недовга зупинка у Львові, й от Андрій, проминаючи село по селу, незчувсь як виїхав на карпатський серпантин. Вечір засновував землю тонкими шовковими нитками дедалі густіше, і губилися в темряві обриси лісів обабіч дороги, і стерлася межа між дорогою й низьким небом. На угорському кордоні стояв такий гармидер, що Андрій сам собі позаздрив: загубитись у цій метушні — завиграшки. Коли, проминувши митницю, спітнілий і переляканий — а як знайдуть десь у запасці наркотики? звідки йому знати, на які сюрпризи можна чекати від Зиновія Саміловича? — Андрій полегшено зітхнув, озирнувся — й не помітив бежевої «вісімки». І тут-таки він дав собі слово: назавжди — назавжди! — забути дорогу до квітярні й до офісу у Видавництві, а там — якось-то воно буде. Остання справа… «Хоч цих двох дурників не наражатиму на небезпеку!» — подумав Андрій, пригадуючи жінку за кермом «вісімки» та її супутника. До Будапешта ще було їхати і їхати, тож Андрій розбуркав засмаглого свого супутника, що навіть на митниці не розліпив очей, і всадовив того за кермо. — А сам?.. — мимрив хлоп, позіхаючи так, що ледь щелепу не звихнув. — А сам я йду спати, якщо ти не хочеш у першій-ліпшій фосі в’язи собі скрутити. — О-о-ох!.. Де ми? — Ти й кордон проспав? Паспорт на автопілоті митникам подавав? — А, точняк! — парубок крутонув кермо на розі й нарешті остаточно прокинувся. За шибкою плив одноманітний, присипляючий пейзаж, і Андрій, відкинувши трохи спинку сидіння й підмостивши собі під голову робочу куртку, що валялась у салоні, поринув у стан напівсну-напівпритомності, як часто буває в дорозі: не розслабишся, як на ліжку, не заснеш міцно навсидячки, а все ж час пролітає: ось ніби щойно повіки склепив, другої миті розплющив — а де ми вже?.. — Давай у Сечені? — крізь сон почув Андрій лінькуватий голос свого супутника і побачив у вікні сіре небо, на яке ще не викотилося сонце. Будапешт, тихий і сонний, зустрічав прибульців. Ось проїхав ранній велосипедист, он під кафе підкотила невелика вантажівка, з якої повільними, трохи загальмованими рухами вилізли двоє хлопів і почали розвантажувати коробки. — Рано ще для бані,— відповів Андрій. — Сечені о сьомій уже на повну димлять. У теплій мінеральній водичці збавити можна було б і всенький день, переходячи з одного басейну в інший: із прохолодного в теплий, а тоді в іще тепліший, а тоді й зовсім у гарячий, а звідти — як головою з мосту — назад у холодний, що тепер здавався льодяним… Андрій не поспішав, бо зустріч, призначена неподалік Австрійського посольства, мала відбутися лише завтра. Ввечері, завізши свого супутника до найдешевшого готелю — вавилонської башти-хмарочосу, де почути можна було заледве не всі мови світу, він поставив джип на стоянку поблизу посольства і лишився сидіти в салоні, складаючи собі в голові майбутню вирішальну розмову з Зиновієм Самійловичем. Довкола гуляли угорці — батьки з дітьми, цілими родинами, і вечір був теплий і прозорий — отак би сидів і сидів, спостерігаючи, як місто, мов старий годинник, поступово стишує хід, готуючись до сну, й ніде не рипався. Андрій замріяно ковзнув оком уздовж вулиці: сірий камінь будинків, поточений часом, крихкий… — і враз закляк. Просто на нього рухався він сам, одягнений у картату сорочку. Галюцинація?.. Андрій про себе відзначив, що сорочка ця зовсім йому не пасує… Боже милий, хто з нас двох — я?! Йому здалося, що це — як клінічна смерть у кіно: один лежить на землі, а другий — викапаний — дивиться згори і збоку та не збагне, чого той лежить. Тільки тут виходило навпаки: той, якому треба було б лежати, рухався, а другий, який спостерігав збоку, задерев’янів так, що й думки рипіли, мов незмащені коліщатка. Навіть не помітивши джип, той другий, у картатій сорочці, проминув Андрія й повернув у бічну вулицю, в кінці якої ховався за деревами жовтий двоповерховий будиночок. Лантухом випавши з машини, напівпритомний Андрій побіг за двійником. «Як щур із міста Гамельна за сопілкою», — усміхнувся він сам до себе, але зупинитися не зміг — проти власної волі переставляв ноги, прив’язаний до того, попереду, незримою ниткою. Двійник підтюпцем подолав вулицю, двічі зникаючи з поля зору, і тоді Андрієві марилося: не було ніякого двійника, мана й облуда!.. Нарешті зупинився навпроти жовтої двоповерхової кам’яниці й постукав стародавньою дерев’яною довбнею — тричі, потім раз, потім іще тричі. Двері прочинилися безгучно, випустивши надвір хмару темряви, що вмить огорнула вулицю, і двійник зник, розчинившись у присмерку. Андрій обійшов жовтий будиночок, зазираючи у шибки, але всі вони були темні й запнуті фіранками, тільки на другому поверсі відчинені були балконні двері, і звідти долинали стишені голоси. Навпроти балкона, серед гілок липи, приліпився чорний чавунний кіт, готовий до стрибка. Граційне створіння підморгнуло Андрію, і він, учепившись однією рукою за гілку липи, а другою — за чорний вигнутий хвіст, підстрибнув і перелетів через кручене поруччя балкона. Червона важка гардина ледь коливалася від подиху вітру, і щоразу, як вона відхилялась і надвір вислизав її кінчик, у щілині спалахувало неяскраве світло. На круглому плетеному столику лежала розгорнута плитка шоколаду, й Андрій, примостившись коло дверей так, щоб гардина його надійно затуляла, відломив шоколад і відправив собі до рота. Прислухався. Розмова в кімнаті велася двома чоловічими голосами, німецькою мовою. Голос низький і нетерплячий говорив: — Із грошима питання вирішене. Вони повернулися. Товар у кого? — Ще в нього, — голос улесливий і запобігливий у відповідь, із ледь помітним акцентом. — Прошу мене зрозуміти: ми не могли підозри викликати. Домовленість — завтра зранку тут, в офісі. — Тільки-но він здасть товар, ви знаєте, як діяти. Потім тіло перенесете в машину. — Вибачте за цікавість, не можу втриматися: де ви його знайшли? Він же з вами — око в око! — Чистий збіг. Гер Зю-ло-ненко його в контору привів. З українським громадянством я, звісна річ, далеко не заїду, але як тимчасове вирішення проблеми… — Попросите десь притулку як біженець… До речі, а як бути з жінкою? — Почекаємо. Вона заховала папери. — А, папери! Папери… — Я не можу лишати слідів. — Звичайно, звичайно! — заторохтів улесливий. — Жодних слідів! Як же можна — слідити… — Ну, все. Завтра тут не пізніш як о восьмій! — Певна річ! Дуже дякую! До зустрічі! Щасти вам! Скочивши на землю, Андрій дочекався двійника за рогом будинку. Двійник рушив назад тим самим маршрутом, повз Австрійське посольство, швидкою ступою, ніби пішки збирався перетнути все місто. Майже не ховаючись, бо темрява дедалі згусала, Андрій ступав двійникові слід у слід і дедалі більше дивувався, наскільки вони схожі: навіть ходою, навіть звичкою зиркати на годинник, далеко відсмикуючи рукав сорочки. Двійник завернув за ріг, кроки його стихли, грюкнули металічно дверцята й почулося буркотіння мотора. Вилетівши з-за рогу, Андрій устиг помітити, як, підморгуючи жовтим очком, од брівки від’їжджає запорошена машина. Андрій мимоволі пробіг іще з десяток метрів вулицею, але машина невпинно віддалялася, вертатися до джипа — часу нема, і тут позаду шурхнули шини. Андрій озирнувся. Коло нього зупинилося таксі, з опущеного вікна виривалося на волю божевільне гупання замість музики. — Вільний? — гукнув Андрій, смикаючи двері. — Сідайте. Попереду петляла запорошена машина, в якій силует двійника в темряві навіть не вгадувався, та Андрій усім єством відчував його присутність. У верхньому місті, в Буді, машина на мить зупинилася під ліхтарем, випустила двійника й одразу ж розтала в темряві. Андрій швидко розплатився з таксистом і вискочив на вулицю. Таксі розчинилося в темряві так само миттєво, ніби його злизнула нечиста сила. Андрій опинився під службовим входом до музею. «Budavari Labirintus», — прочитав він на табличці. Стулка дверей легко відхилилася, тільки-но він її торкнувсь. У півтемному холі нікого не було, тільки світилася лампа за конторкою. З суміжної кімнати вчулися голоси — певно, охорони, і в Андрія тьохнуло серце. Удалині шурхотіли кроки. Андрій безгучно пішов за ними, за кожним рогом очікуючи пастки. Долинуло брязкання ключів, і Андрій, визирнувши з-за рогу, побачив, як двійник зникає за білими дверима якогось офісу. Андрій присів навпочіпки. Чого я чекаю? — кружляло в голові. Коли двійник вийде з офісу, потрапити досередини все одно не вдасться, бо он над луткою наклейка, що означати може тільки наявність сигналізації. Та й будь-якої миті нічна охорона може почати обхід… Двійник з’явився за півгодини. Андрій інстинктивно втиснувся в кам’яну стіну. З офісу пролунало механічне пищання. Двійник замкнув двері, дочекався, поки згасне зелена лампочка сигналізації, а залишиться горіти червона, і рушив на вихід. Андрій стояв ні живий, ні мертвий. У темному коридорі ворушилися підозрілі тіні. Та невдовзі зник у кінці коридору розпливчастий силует, а далі стихли й кроки. Андрій постояв перед зачиненими дверима офісу. Праворуч звертав коридор, яким він сюди прийшов; ліворуч виднівся темний закапелок. Ще раз замислено зиркнувши на білі двері, він майже навпомацки побрів ліворуч, шукаючи, де виходить дріт сигналізації. Якщо в закапелку — щиток, куди сигналізація підведена, Андрій, аспірант інституту електрозв’язку, спробує її відключити. У вухах рокотали слова: «…ви знаєте, як діяти…» Намацавши в кишені ліхтарик, Андрій посвітив поперед себе. Промінь уперся в глуху стіну. Андрій зазирнув у закапелок, поводив ліхтариком — і вгледів металеву драбину, що вела кудись донизу, в підсобні приміщення. Не знаючи до ладу навіщо, він узяв ліхтарик у зуби й почав спускатися в чорне нутро підземелля. Його очам відкрився коридор — скільки сягало світло ліхтаря, не було йому кінця-краю. Вузький коридор, напханий кабелями, гарячими трубами, каналізацією. В ньому тепло й вогко — так вогко, що Андрій миттєво вкрився липким потом. Поволі рухаючись підвальним коридором, він нарешті вперся в залізні двері. Сіру фарбу дверей розтинала червона застережлива блискавка. Блискавка Андрія не налякала. Засув легко відімкнувся. У таємну кімнату звідусіль стікалися грубі чорні кабелі. А далі, в самій глибині, маячіли ще одні двері. Андрія підганяла незбагненна тривога. Він поторсав ручку — замкнено. Посвітив у замкову шпарину. Це ще музей — чи вже той світ?.. Світло вихопило ліжко, що стояло попід стіною. На ліжку хтось спав. Промінь ковзнув блідим обличчям. Андрій на мить затнувся. Людина й не ворухнулась. Андрій спрямував ліхтарик просто їй у лице. На ліжку, вкрита брудним якимсь рядном, лежала молода жінка. Її темно-русяве волосся було розкуйовджене й давно не мите. Натрапивши оком на темну родимку посеред чола, де сходяться брови, Андрій здригнувся. Він щосили гримнувся тілом об залізні двері. Ті навіть не рипнули. Жінка лежала як мертва. Чим, чим здолати замок?.. Андрій ногою вгатив у непереборну перешкоду. Грім ударив у кам’яну стелю й упав із розгону на підлогу. Жінка розплющила очі та глянула невидюще перед собою. Жодного почуття не майнуло в її темних виснажених очах. Андрій усім тілом бився у двері, щоб подолати власну лють. Бився, а кривавий туман застилав очі… У замку хряснуло. Андрій на секунду завмер, а тоді щосили загилив у двері ногою. Вони відлетіли до стіни. Дівчина здригнулася. Андрій стояв на порозі. — Привіт, — сказав він. Оленка не відповіла. — Ходімо звідси, — мовив Андрій і відкинув рядно. Оленка була в синій шовковій блузці, пожмаканій і несвіжій. Він допоміг Оленці підвестися. Вона не опиралась, але й не допомагала йому. Андрій причинив по собі двері, перетнув щитову, замкнув другі двері на засув і поніс Оленку темним вогким коридором. Біля підніжжя сходів він нерішуче зупинився. — Я тебе нагору не витягну сам, — мовив він, хоча й не впевнений був, що супутниця його розуміє.— Ти маєш вилізти сама. Та подивилася на нього уважно. — Давай, лізь, я підстрахую. Оленка поставила ногу на нижній щабель драбини і досить спритно полізла нагору. Андрій рушив за нею, щомиті очікуючи, як вона гримнеться просто на нього. Лабіринт був порожній і тихий. Тримаючи ліхтарик, що вже ледь жеврів: сідала батарейка, Андрій вів Оленку за руку до виходу. У холі й далі нікого не було, а з дверей службового приміщення лунали нечіткі голоси. Невже охорона не відає, що коїться у неї під носом? А може, зі щитової вихід уже за територію музею?.. Втікачі безгучно вислизнули надвір. — Ну, і де нам із тобою тепер подітися? — пробурмотів Андрій замислено. Супутниця не відповіла. Зупинивши таксі, він не надумав нічого ліпшого, ніж попросити відвезти їх до Австрійського посольства, де на нього чекав джип. Пізніше, всадовивши в машину Оленку з пластянкою кави в руках, Андрій зігнувся над картою Будапешта, шукаючи місця, де можна було б переночувати і де не треба показувати паспорт. Єдиним можливим варіантом була дешева нічліжка для колишніх радянських громадян, тих вічних «човників», що перетинали кордон щотижня. Вибирати не було з чого, тому, завівши машину, він помалу рушив саме туди. У величезній кімнаті, де просто на підлозі на матрацах покотом спали земляки-українці, Оленка з’їла чізбургер, потім картоплю фрі, потім пиріжок із яблуками, а потім іще й полуничний коктейль і, набравши повні груди повітря, нарешті мовила своє перше слово. — Звідки? Голос її був слабий і хрипкий. — Що звідки? — не второпав Андрій. Ще раз набравши побільше повітря, Оленка спромоглася на довшу фразу: — Звідки… ти… взявся? — За дорученням Зиновія Самійловича приїхав. — Яке… доручення? Сидячи на твердому матраці, Андрій розповів Оленці і про заступника начальника відділу кадрів Силоненка, і про кредит на квартиру, і про численні доручення директора квітярні Зиновія Самійловича. Оленка слухала уважно, але без емоцій. Покивувала раз у раз. Раптом Андрій усвідомив, що Оленка нічому не дивується. — І ти — теж? — вигукнув він. — Певною мірою… І вона розповіла. З Зиновієм Самійловичем вона знайома була з інституту, ще з тих часів, коли тікала з пар, аби посидіти за келишком «Мартіні» в підвальному кафе на Хрещатику. Як саме він заробляв собі на життя, Оленка не знала й ніколи особливо не розпитувала. Коли Оленка перейшла на п’ятий курс, вони почали бачитися рідше, та все ж іноді зустрічалися — все більше під час його обідньої перерви, бо в університеті заняття починалися з другої години. Коли-не-коли перетиналися вони з Зиновієм Самійловичем і після того, як Оленка влаштувалася на роботу. На чиємусь дні народження, де вона не могла з’явитися без кавалера, тож потягла з собою Зиновія Самійловича, він, підпилий і розморений, на вузькому балконі, де Оленка хапала дрижаків: стояла пізня осінь, — раптом почав розводитися: мовляв, найкращий спосіб заробити — продати винахід непрактичних науковців, які цінності йому не знають. Він показав вирізку з газети, де йшлося про нові інформаційні технології, про квантові перетворення, пробував безтолково пояснювати, аж доки не заплутався п’яним язиком вкінець. Оленка, попиваючи вермут, слухала, як завжди, байдуже. З її обличчя ніхто б не здогадався, як сильно її зацікавив науковий інтерес Зиновія Самійловича. Роздивляючись відвідувачів кафе, голови не повертаючи до свого супутника, Оленка карбувала в пам’яті і назву інституту, де проводилися дослідження, НДІ мікропроцесорів, і прізвище директора Рибицького, і ще багато чого. Поступово Оленка склала цілісну картину всього, що відбувалося. Зиновій Самійлович був правою рукою Рибицького не тільки в цій справі: бізнес був сімейний. Силоненко завдяки зв’язкам у найвищих ешелонах влади вирішував для них дражливі питання. Оленка не була певна, навіщо так пристрасно ловить будь-яку інформацію про науковий проект Зиновія Самійловича: що робити з тою інформацією, вона не знала. Єдине, для чого відомості придалися б, то це зламати вудила Силоненку, за потреби пригадати йому таємні грішки… Але склалося так, що одного дня Зиновій Самійлович, п’яний і явно не при собі, серед ночі подзвонив Оленці в двері. Вона відчинила старому приятелю, пустила в помешкання. На кухні, слухаючи плутану сповідь упереміж із добірною лайкою, вона намагалася відпоїти непроханого гостя міцною кавою. Білий папужка на ім’я Фред гуляв по підлозі, схиливши чубату голову набік, і роздивлявся бридкого відвідувача. На черговий сплеск лайки Фред зреагував по-своєму: він щосили дзьобнув гостя в ногу й голосно вимовив: «Хам!» Оленка несамохіть пирснула. А Зиновій Самійлович, який на мить протверезів і сфокусував осмислений погляд на папузі, з шипінням: «Пір’я повискубую!..» — одним безумним рухом смикнув кватирку й пожбурив Фреда за вікно. Оленка злетіла зі свого четвертого поверху за тридцять секунд. Неушкоджений, але ображений Фред тупцяв по холодній землі. З папугою в руках Оленка повернулася додому, ні слова не мовивши, вклала гостя спати, але ніколи йому п’яної витівки не пробачила. А одного разу крізь прочинені двері кабінету Зиновія Самійловича Оленка п’ятнадцять хвилин слухала уривчасту телефонну розмову про складну банківську схему з перерахуванням коштів. Зиновій Самійлович, зі слухавкою, затисненою між вухом і плечем, роздивлявся два папірці й уїдливо хихотів у телефон… І Оленка зважилася: вона викрала з його столу все, що бодай віддалено нагадувало банківські папери. Цього він їй не подарував. — Такі справи, — закінчила Оленка довгу розповідь. — Теж невеселі,— мовив Андрій. — Чекай-чекай, то що ти везеш? — згадала раптом вона. — Записник електронний одному тут у подарунок. — А покажи-но мені його. Андрій, нічого не розуміючи, поліз до внутрішньої кишені піджака. Оленка взяла в руку чорну пластмасову книжку, покрутила її. — Записник… — замріяно промовила вона. — Електронний записник… Комп’ютер? — Розміром десять на п’ятнадцять? — глянув на неї Андрій недвозначно. — Завтовшки сантиметр? Такий легесенький? І скільки функцій він може виконати? — А якщо це нове покоління комп’ютерів? — А ти добре почуваєшся? Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять. — Увімкнемо? — спитала Оленка. — Краще не чіпай. — Не віддавай його завтра. — А що я скажу? — стенув плечима Андрій. — Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок? Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі. О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом. — Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю? — Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій. — Документи з вами? — Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами. Співрозмовник погортав сторінки. — Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза. Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав: — А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав? — Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили. — Як так? — Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху. — Як так? Не може бути! Не може бути! — Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій. Тут у кишені вуханя писнув телефон. — Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз. Він заховав телефон, звів очі на Андрія. — У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди? В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою. — Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»… Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки. — Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави? — Обов’язково. — Секунду. Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима. За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі. — Де товар? Андрій здвигнув плечима — й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри. — Обшукай його, — кивнув двійник вуханеві. — Нічого нема, — розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені. — Геть звідси, — крізь зуби процідив двійник. — Ми самі побавимося. Вухань прослизнув у двері, просочився в щілину, навіть не відчиняючи. Андрій, втупивши очі в картату сорочку двійника, чекав. Він завжди здогадувався, що так все і має скінчитися. І розвіють його попіл над Гангом… себто над Дунаєм, і не буде кому навіть на могилку його прийти… — На коліна! — звелів двійник. Андрій почав помалу опускатися, низько похиливши голову. Невже він не чинитиме спротиву? Невже так і стоятиме принижено навколішках, чекаючи вироку? Тим паче, що отой «Форт» — точно такий самий, як і в нього, і призначений він стріляти не бойовими патронами, а ґумовими кулями… Андрій гойднувся вперед, щосили загилив двійникові головою в живіт, повис на руці з пістолетом. Двійник вивернувся. Андрій загарчав і скажено вкусив ворога. Давній звіриний інстинкт затьмарив свідомість. Двійник захарчав і крутнувся на місці. Пролунав постріл. Далі все відбувалося, як у сповільненому кіно: двійник осідав, чіпляючись руками за стіл, його ноги роз’їжджалися, голова билась об край столу, одна рука нарешті впала додолу, розчепіривши пальці, що, розіп’яті на підлозі, не могли втримати ваги сповзаючого тіла, рука підкошувалася, доки тіло не завалилося набік, відкинувши голову з застиглими очима, з рота цівкою заструменіла темна кров. З другої долоні випав темно-сірий «Форт», який… Андрій наблизив обличчя до зброї, звузив очі. Он подряпина на корпусі — то він сам на стрільбах випадково наступив на пістолет і проїхався з метр бетонною долівкою… І тут він усе втямив: коли він у Києві здав пістолет у сейф, любі приятелі переобладнали його під бойові патрони, тож Андрія б убили з власної зброї, втопили б у Дунаї у власному джипі, а замінив би його двійник… Замінив?! Але навіщо?! За годину, сидячи на вогкому матраці поряд із Оленкою та клацаючи зубами, Андрій переповідав страхіття, що трапилось у підземеллі, але з кожним словом картина побаченого й пережитого стиралась, ніби й не було нічого, ніби він і не виходив із нічліжки, а марево… Ось вона, причина: чоло гаряче, спітніле, очі запалені, лихоманка так і трусить. Оленка, сама ще занадто слаба, щоб виходити, попросила земляка-українця, котрий теж кантувавсь у нічліжці, принести гарячого молока й аспірину. — Пий скоро, це і від застуди, і від нервів, — пхнула вона Андрію два паперові горнятка — один в одному — в руки. — У мене є ідея. Зразу навпроти нічліжки стояла телефонна будка, де вечорами тупцяла черга напівсонних людей, а чийсь засапаний голос кричав у слухавку: «Так, мамо, вже завтра виїжджаємо! Як Мар’янка? В ріці весь день просиділа? Ну, вона в мене завтра дістане! Не пускай її сьогодні на вулицю!» За півгодини Оленка повернулась і всілася на матрац, задумливо роздивляючися свої обламані нігті. — Який жах! — мовила вона до Андрія. — У тебе пилки нема? — Ти де дзвонила? — На Батьківщину. — Нащо? — Побачимо. Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова. — Як невчасно захопила тебе хвороба! — говорила Оленка. — Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого? — Хто це? — спитав Андрій. — Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться. — Як ти знаєш? — У Київ дзвонила, — пояснила Оленка, затягуючись цигаркою. — Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля. За кілька днів Андрій і Оленка сиділи на пошті за комп’ютером. — Чому ти сама їй не напишеш? — питав Андрій. — Ви ж знайомі? — А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи. До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама — либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував — бар якраз розташовувався неподалік нічліжки. У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку. Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос — не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця. Андрій вилетів із бару. «Цього не може бути! — кричав хтось йому просто у вуха. — Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!» Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят — незамкнені, стрибнув на сидіння — ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки. — Розійдіться! Я лікар! — кричав Андрій, придираючись крізь натовп. Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі. — Жи-ва? — спитав Андрій сухими губами. Післямова ВІД ГЕРОЇНІ — Жи-ва? — почула я власний голос. Серце зробило удар, стало, знову стукнуло, голосніше. — Живісінька, — мовив Андрій. — Де вона? — Якщо будеш чемна, відведу тебе до неї. Ніби скинувши з себе сто проспаних років, я скочила на рівні ноги. — Якщо не відведеш просто зараз, я тебе придушу! — Ну, тоді ходім, — Андрій підвівсь услід за мною. Перестрибуючи через п’ять сходинок, я збігла донизу. Хряснули двері кафе, гамором озвалася вулиця. Літо було яскраве-яскраве. — …І лежала я на тротуарі така закривавлена, череп проламаний, очиська закотилися… — за годинку розповідала мені Марина. — Біднесенька! Дісталося тобі! Сидячи в довгій кухні, ми пили гарячий чай у таку спеку, і по моєму тілу розливалося блаженне відчуття повного спокою, який просто неможливо порушити. Мені хотілося час від часу торкатися Марини рукою, щоб упевнитися, що вона не розтане в повітрі, якщо я на хвильку заплющу очі. — Ото в нашому віці хіба багато треба? Легенько штовхнули — ручки-ніжки вже й поламалися. Лежу я там на бруківці й думаю: і чого вони наді мною руками махають, краще б ковдру яку знайшли: хоч і літо, але ж уже ніч! Тут нарешті приїздить добрий лікар Айболить і завантажує моє бездиханне тіло в машину. Помацав мене, помацав — і оголосив на всю площу: померла. Все, думаю, померла. Коли вже лікар каже… Розліпила я одне око, щоб хоч роздивитися цього ескулапа, і бачу… — Андрія! — Його. — В яку лікарню її завіз? — поцікавилась я у свого шановного колеги, не відводячи погляду від Марини. — В таку собі лікарню… На руку мені сіла муха, лоскочучи крихітними ніжками, тицяючи хоботком у кожне заглиблення на шкірі, але я навіть не відганяла її. Ніщо мене зараз не могло роздратувати. — А потім? — А потім ми трошки відлежалися в нічліжці й поїхали додому. Інкогніто. — Це як? Марина замріяно звела очі: — Узяв мене оце Андрій і завдав на спину — й поніс через прикордонний ліс. Як контрабанду. Йшли ми, йшли три доби і нарешті дійшли. Помили в прикордонній річці натруджені ноги і ступили на батьківську землю… — Андрій помив ноги: ти ж своїх не трудила. А якщо по правді? — Все по правді! Голову мені Андрій зав’язав такою гарною сільською хустиною, посадив у поїзд — і я поїхала. — А сам? — І він поїхав. — А твої документи? — я нарешті відірвалася від Марини й повернулась до Андрія. — Твій же паспорт знайшли при Юрґені як-там-його… — Справив собі новий, — чемно пояснив Андрій. — Наші хлопці на кордоні й не прискіпувалися: він такий лояльний на вигляд, — засміялася Марина, і засміявсь Андрій, і засміялась я, аж сльози виступили. — А де ви лишили Оленку? — У селі,— відповів Андрій. — Дуже близько до нашого кордону. Я все сподівався, що місцевим удасться її просто перевести, а потім у нас вона прикордонникам сказала б, що заблукала. Та якось це не виходить. Угорці зі свого боку дуже пильнують, а паспорта її віку на той момент не було. Я розуміла: Оленці уже не загрожує безпосередня небезпека, але ж як у мене трусяться руки, як рветься серце — туди! — До речі,— раптом згадала я, обернувшись до Марини, — а Карлос знає, що ти жива? — Ой, та навіщо йому це знати! Нащо я йому здалася? Ото нема мене — і йому спокійніше! — Дзвони йому негайно! — нагримала я на товаришку. «І треба подзвонити Матвію, — подумала я. — Сказати, що з Оленкою все добре». «Будемо сподіватися», — підняла голову зміюка з мого нутра, але й вона мене сьогодні не могла роздратувати. І тут зателенькав хтось у вхідні двері. Андрій вийшов у коридор. Клацнув замок, і почувся голос Матвія. — Чаюєте? — весело спитав він. — І ти приєднуйся, — припросив його Андрій. А за півгодини наша маленька компанія ще пожвавилася, бо Ольжич, що його теж було запрошено до гостинного столу, зловживши довірою, влаштував допит постраждалих і свідків. Опитування тривало мало не до ночі. Олег конфіденційно повідомив, що особисто перевірив усі банківські операції, проведені за рахунками НДІ мікропроцесорів, і може підтвердити, що схема — бездоганна… Як діяла схема? О, це ще не час розголошувати! — А Зиновій Самійлович кимось доводиться Рибицькому? — Шваґер. — Не може бути! Як Матвій угадав! А що сталося з синім джипом? — Затопили його, холєра. Просто у ставку неподалік від бані Сечені. — І я бачила його… — звела очі Марина. — …на штрафмайданчику, вже потому, як рятувальна команда зробила йому штучне дихання. Ще за годину Ольжич власноруч виставив за двері всіх гостей, нагадав Андрію, щоб не їхав ніде з міста, бо для слідства він досі під підозрою, склав свої записи до чорної конторської теки й мовив замість прощання: — Пора нам, Наталко, з батьком твоїм стрітися. В нього посада яка? — Керівна. — Отож-бо: доступ має. Як його по батькові? — Тарас Антонович. — Ну, Наталю Тарасівно, а не час вам їхати пекти пляцок із маком? Я до вас завтра на гостину. — Вже їду! — відсалютувала я. Ми вийшли з Матвієм надвір. Вечоріло, сутінки наповзали на місто, але влітку темрява огортає вулиці так помалу, ніби сонячна колісниця сповільнює свій хід, даючи коням передихнути перед тим, як зробити стрибок за обрій. Мовчки ми дійшли до метро, мовчки ступили до вагона. На Контрактовій площі Матвій ніби прокинувся зі сну: — Ти з Нінкою давно не говорила? — Останній місяць — зовсім. — І нічого не знаєш? — Залежить від того, що ти маєш на увазі. Як на мене, то сьогодні моя загальна обізнаність ледве не досягла критичної межі. — І Нінка, виходить, тобі не дзвонила? І тут я втямила, до чого він веде. — Ну? — Я бачив твою книжку в «Сяйві». Дуже приємна зелененька обкладинка. Вітаю! — Почекай, чому зелененька? Малюнок був жовтий, осінній… — Фарби не вистачило. Якось же економічна криза в країні має себе проявляти, а то папір у книжці білий — аж вилискує… * * * Майже тиждень пішов на те, щоб привести до ладу всі можливі формальності. Ольжич чемно поспілкувався з моїм батьком, потім із його колегами, тільки мені вони й слова не розповіли. Щоразу, як я намагалася смикнути завісу таємниці хоч за краєчок, у тата ставався напад трудоголізму, тож я, сопучи, мусила тримати два дротики, які терміново треба запаяти… або дві дошки, які негайно треба збити докупи… Кілька днів готувався від’їзд Матвія в Угорщину — позаяк Оленка була надзвичайно цінним свідком, вирішили її спершу таємно переправити у Львів, причому за безпеку бралися відповідати як угорська, так і українська сторони. Зі Львова вже на Київ. А тут уже Ольжич її зустріне за всіма правилами. Як виявилось, Оленка не мала навіть закордонного паспорта, тож Ольжич, застосувавши тільки йому відомі методи впливу на ВВІР, виробив паспорт, не подавши ні Оленчиних українських документів, ні самої натури. У четвер Матвія нарешті відправили в Чоп. Цілий день ми з Мариною збирали його в далеку дорогу та давали надзвичайно цінні настанови. — Візьми светрик для Оленки: у Львові завжди дощі… — Подзвони з дороги, щоб я не нервувалася! — І не забудь парасольку! — Ти гроші, гроші маєш? — Де ти поклав квиток?.. За дві години до відходу поїзда ми заштовхали Матвія до машини й повезли на вокзал, аби він не спізнився. Він тримався мужньо. Вела я машину обережно, бо на київських дорогах треба мати гартовані нерви. Ми наближалися до повороту. Я — про всяк випадок — стала в лівий ряд. Не встигла цього зробити, як нас зліва величною дугою обійшов синій красень «вольво» з червоними номерами CDP. — DP — це «дипломат», треба розуміти. А CDP — це «супердипломат»? — поцікавилась я. Марина і Матвій тільки хмикнули. — Як далі їхати? — запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом. — На наступному перехресті повернеш ліворуч, — скоромовкою пояснила мені Марина. — А якщо я тут поверну? — Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли? Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося. — Що це за жученя попереду пхається? — обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості. — Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований. Кінь стояв дибки. — Символізує одну кінську силу? Жученя проїхало прямо, ми повернули. Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось — поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?.. * * * На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют. Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок. — Натулю, подай серветки — вони на креденсі,— говорила мені мама крізь гамір гостей. — Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,— давала вона настанови батькові. Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене — то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали. Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива. Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом: — Пропоную влаштувати допит головному свідку! — і я сіпнула Оленку за рукав. — Кажи, кажи все! — А що казати? — Все, що знаєш. — Нічого не знаю, — відсунулася від мене Оленка, загороджуючись руками. — Як це ти не знаєш? Як це ти не знаєш? — Лишися мене! А то викличу адвоката й відмовлюся давати свідчення. Я насварилася на неї пальцем. Ольжич уважно подивився на Оленку, кивнув ствердно, мов між ними існувала якась таємна домовленість. Вона заговорила. — Я помстилася Зиновію Самійловичу… Платіжки ви вже бачили, а був і договір. Його я сховала ще надійніше, ніж платіжки… — Між ким і ким договір? — спитав Матвій, який не міг звикнути до того, скільки таємниць відкривається зразу, і всі їх наречена від нього приховувала. «Ох, — подумки погрожував він, — ти моя грушка, ти моє яблучко… я з тебе узвар зроблю після весілля, пожди тільки!» — Між австрійським інвестором, — пояснювала між тим Оленка, — і фальшивим НДІ МП… Справжній дослідний інститут працював, не відаючи, що розробляє виріб, який уже йому, по суті, не належить. Інвестором був сумнозвісний Юрґен Вайзе. Схоже, він і сам не підозрював про складну банківську схему і подвійну гру, яку вела українська сторона… — Не вірю, — перервав її Ольжич. — Хіба Юрґена знайшла не фрау Кройц? — Ви і про неї чули? — Оленка невловимим рухом поправила зачіску, і з очей Матвія війнуло полум’я. — Аякже. — Юрґен Вайзе — колишній комп’ютерний геній, який так і не спромігся на сенсаційний винахід. Але ж амбіції зосталися! І фрау Кройц, коли від Рибицького дізналася про розробки НДІ, запалила австрійського друга божевільною ідеєю запатентувати чужий винахід під власним іменем. Справа в тому, що Леся Кройц і Рибицький… — Солодка парочка «Твікс»! — за неї закінчила Марина. Боже, який сюжет! Як мелодраматично! — Леся Кройц, — пояснила Оленка, — пообіцяла Юрґену винахід і нову особистість — він-бо давно був у міжнародному розшуку за ДТП зі смертельним наслідком. А поза його спиною вирішила нагріти ще й українських винахідників. Десять мільйонів у. о. — хіба не ласий шмат?.. — Між іншим, фальшивий НДІ МП, — посміхнувся Ольжич, зводячи на мене очі,— ся повністю звав НДІ «Мікропроцесор» і проіснував — згадай нашу балачку! — рівно тиждень. Зареєстрований він був на загублений паспорт, власник якого і заяву про втрату був написав, і новий собі встиг виробити ще за місяць до реєстрації… — Але як ти знав, що НДІ МП на двох платіжках може означати дві різні речі? — А правдивий і фіктивний дослідні інститути мають ріжний код у держреєстрі. Я ж платіжки провіряв… — Стривайте! — згадала я раптом іще один збіг, який давно мене муляв. — А яким боком Силоненко прилатався до цієї історії? Він же ні до інституту фізики напівпровідників, ні до кібернетики, ні до мікропроцесорів жодного стосунку не має! Де ж він зазнайомився з Рибицьким і Зиновієм Самійловичем? Ольжич загадково примружив очі. — Вгадай, — мовив він, — дівоче прізвище фрау Сандри Кройц. — Леся? Леся Силоненко?! Дочка? Я ж навіть бачила її одного разу, вона забігала до татка на роботу!.. Гості принишкли, недовірливо посміхаючись і хитаючи головами. Оленка, повернувши обличчя до вікна, замислено роздивлялась, як вітер ганяє пустирищем буруни піску. В її очах плавали сонячні іскри. — А пограбування в Оленчиній квартирі? — запитала Ніна, щоб уже не лишалося жодних загадок. — Замаскований обшук? — Аякже. — А викрадення Оленчиного комп’ютера? А стерта інформація з Андрієвого комп’ютера? Оленка знизала плечима. — Я можу тільки здогадуватися. Коли Андрій зник, а купно з ним щезла і я, наші друзі, певно, подумали, що ми весь час були у змові. Працювали-бо в одній конторі, могли бачитися хоч і щодня… А якщо були у змові, мали якісь зносини. Скажімо, вели комп’ютерне листування. А раптом у поштових програмах залишилися невидалені листи, які дадуть натяк, де нас шукати?.. А заодно Зиновій Самійлович, мабуть, вирішив знищити гамузом усі файли, щоб бува не проскочила десь інформація про його контору… Від надміру відомостей голова йшла обертом. Довелося сьорбнути ще шампанського, щоб зовсім не замакітрилося. Я поглянула на дивом урятовану товаришку: — Оленчик, а чого ти мені призначала зустріч? Не Матвію? — Хай би зі мною не сварився, — стиха буркнула вона, а тоді додала голосніше: — Останнім часом люди Зиновія Самійловича ходили за мною назирці, в спину дихали. Я хотіла з тобою зустрітися тихо, та хіба тобі додзвонишся? Написала про Яму, щоб ти зразу здогадалася, від кого лист. Я думала: час сказати все дослідникам, нехай вони вирішують, як діяти… Не вдалося тільки позбутися хороших людей з таємної канцелярії… — Але з запискою ти ловко впоралась! — Талант — це ж від Бога, — скромно пояснила Оленка. Ми повернулися до вечері, застукали дружно виделками, зголоднілі від хвилювання. Розмова раз по раз переривалася, бо щелепи безупинно жували, а руки підкладали нові страви на тарілки. Але мені ще муляло останнє питання. Час було почути найголовніше. — Тату, кажи, — запитала я, рішучим рухом поклавши виделку й ніж обабіч тарілки, — ви що — нову бомбу розробили? — Ні,— відповів тато з повним ротом і ковтнув, — тільки квантовий комп’ютер. Знаєш, такий малесенький, який зберігає та передає інформацію на рівні квантових перетворень, має космічну пам’ять і шалену швидкість обробки інформації… — Чия ідея? — Власне, ідея давно крутилась у наукових колах. До речі, той Матвіїв приятель — Петро Федур з інституту фізики напівпровідників — сильний науковець, справді талановитий, він працював над «залізом» до комп’ютера. Інститут кібернетики розробляв програмне забезпечення. Та ніколи й не втілити такий грандіозний задум без допомоги колег суміжних професій!.. Але тепер мені здається, краще б ми і не намагалися втілити, а зразу продали кому треба за грубі гроші. — Задуми не продаються, а крадуться. А от продати промисловий зразок ви ще встигнете. Тепер уже точно за грубі гроші — я сподіваюся. Давно мріяла про білу яхту, вертоліт і маленький острівець у теплому океані. Такий собі затишний острівець… Гості засміялися, ніби я сказала вдалий тост. — А я все міркую, — замислено зронив Матвій, — звідки в Юрґена Вайзе могла взятися футболка з логотипом нашої контори… — Цього вже ніхто не дізнається, — похитала головою Оленка. — Гадаю, він просто ретельно підготувався до процесу заміни. Хотів стати Андрієм Голодом, бо Юрґена Вайзе не сьогодні — завтра таки б узяв інтерпол, і тому обміркував усі дрібниці. — От як треба виживати, — посміхнувся Матвій, — навіть пожертвувати громадянством було не шкода… — Ото розбалакалися! — Марині урвався терпець. — Покажіть уже краще винуватця сьогоднішнього зібрання! Оленка трошки пошукала в сумці, потім повернулася до нас. На долоні у неї лежала невеличка пластмасова книжка. У долоні у Марії Місяць — золотий горіх… Усі кинулись роздивлятися дорогоцінний винахід, увімкнули його, а тато підсміювався — ніхто крім нього не знав пароль на вхід, — і тут нищечком Андрій потягнув мене на балкон. Повечоріло, і в сутінках удалині ледь вгадувався Дніпро, який велично й тихо котив хвилі. Перша зірка слабко світилась угорі, а бліденький місяць пройшов уже майже половину неба. — Шановна колего, — дивним тоном звернувся Андрій до мене. Я прокашлялася. — Слухаю уважно. — Шановна колего, я тут купив вашу книжку в «Сяйві»… У мене тьохнуло серце. — Дуже приємно було, — продовжив мій співрозмовник, — познайомитися з управним драгоманом. — Ой, боюся, з драгоманом ти перебільшив: куди мені до посольства! — Ну, то й лишайся просто перекладачем. До речі, ти ж не тільки у віршованій формі можеш? — у голосі співрозмовника забриніла іронія. — Не тільки, — сміливо запевнила я його. — До нас на станцію приїздять американці — керувати пуском, а перекладачів бракує. Ти не плануєш найближчим часом змінити роботу? Чорне небо над пустирищем зненацька розквітло різнобарвною веселкою, гримнув зухвалий грім. Феєрверки спалахували один по одному, і жовті радісні іскри сипалися просто мені в долоні.